Слава ЗСУ!

Дана територія заслуговує на назву пустиря в першу чергу тому, що вона ніким, окрім собак, практично не використовується, і саме її існування – то пусте. У нас же цивілізація людей, а не собак, чи не так? Втім, колись це місце здавалося мені корисним, але це було недовго і дуже давно, у дитинстві, ще задовго до того, як я почав вертатися зі школи нетверезим.

Це був старт моєї кар’єри побутового анархіста. Тоді серед людей мого віку було модно носити з собою сірники. Що з ними робити напевне ніхто не знав. Іноді ними підпалювали петарди, але лише зрідка, оскільки петарди були не завжди. Але як небагато для щастя потрібно дітям. Вистачало і сірників. Переважно ми їх тупо палили деінде – у дворах, у дитячих садах, у рідній школі. Я тоді ще не чув пісню «Feuer Frei», та, скоріше за усе, і не було тоді такої пісні у видимому світі, але вогонь викликав у мене асоціації зі свободою, тут вже нічого не поробиш.

Складалося так, що увесь час хтось заважав нашій невинній забавці із сірниками – діти, вчителі, бабці на лавках. І одного разу у пошуках придатного для визволення вогню місця ми знайшли цей пустир. Але радість тривала недовго. З вікна незабаром виглянула якась тупа п’яна жінка та прогнала нас, сказавши, щоб йшли палити сірники на пустир, а тут люди живуть. Ми хотіли її спитати, що це за люди, і де ж ми перебуваємо, як не на пустирі, але чомусь не спитали. Просто мовчки прокляли дурну тай пішли собі.

Так, оце я забрів. Не сумніваюсь, що це не випадково, але що я можу знайти на цьому засміченому пустирі? Песимізм вже зовсім було починає оволодівати мною, як раптом я бачу жіночу фігуру, що наближається до мене. Вона начебто не йде, а пурхає над купами лайна та відходів. Коли жінка підходить, я бачу, що це Грейс Слік, вона молода та гарна. Саме та божественна Грейс Слік, що вдихнула життя у до того доволі посередній гурт «Jefferson Airplane».

– Чому ти така молода, Грейс? – питаю я.

Вона нічого не відповідає, лише підморгує мені та посміхається. Грейс бере мене за руку і кудись веде. Ми обходимо будинок, і в сусідньому дворі я бачу повітряну кулю. Моя супутниця підводить мене до кулі. Нічого не лишається, як просто влізти туди й обрізати троси, які її тримають. Я повільно злітаю над містом, іще не маючи гадки, куди віднесе мене цей транспортний засіб. Це мій перший досвід повітроплавця, перший політ. Куля відлітає у небо, я деякий час я ще бачу Грейс, яка махає мені рукою.

Глава 6

Пригоди тривають, я лечу на повітряній кулі понад хмарами і відчуваю себе жителем неба. Мій повітроплавальний апарат ввижається надійним та затишним, борти та підлога корзини оббиті чимось м’яким, у ролі баласту наявні два ковадла, коли куля почне знижуватись, можна буде скинути їх на голови жителів землі. Якщо я буду пролітати над Держпромом, є ймовірність, що я поцілю точно у макітру губернатора нашої області Арсена, який займається усіляким непотребством на даху цієї величної будівлі. Усе складається найкращим чином. Із провіантом проблем виникнути не має, піді мною хмари, а кожній нормальній людині, яка народилася у Радянському Союзі, з дитинства відомо, що вони являють собою кисіль. Так казав герой книжки Миколи Носова Незнайко, а цей хлопак був мудрим не за літах.

Повз мене пролітають голуби, працелюбні птахи щосили махають крилами в прагненні якомога скоріше доставити довірену їм пошту. Згори періодично осипається листя з небесних дерев. Мені, звісно, хотілось би скуштувати їхніх плодів, але можливості повітряної кулі, на жаль, обмежені, на таку висоту їй не злетіти.