Слава ЗСУ!

Поруч пропливає «Летючий голландець». Це судно останніми роками остаточно загубилося у просторі, воно плаває небесними шляхами та шукає океан чи хоча б море. Корабель віддаляється у напрямку Кривого Рогу, що ж, подейкують, у цьому місті є Криворізьке море, приховане від очей непросвітлених за допомогою чогось незнаного.

«Слепой не увидел, как море над лесом в стакане пылало у водки-реки, а в лодке сидели два пьяных балбеса и в сторону леса по небу гребли. По небу гребли... По небу гребли...» – лунає пісня авторства Хвоста. Повз мене рушить дерев’яний човен, у човні двоє, вони гребуть, розсікаючи веслами повітря. Я не можу не здивуватись і не вигукнути у пориві цікавості:

– Хлопці, ви хто?!

– Ми – повітроплавці, – з гордістю відгукуються чоловіки, вповільнюючи темп греблі, – ми плаваємо по повітрю.

– А чи це правда, що існують зореходи, які ходять по зорям? – ставлю питання, яке давно мене бентежить.

– Так, вони ходять по зорям та паскудять, бля, на ці зорі. Не будемо уточнювати. – Відповідають мені повітроплавці. Потім вони, посилаючись на зайнятість, прощаються та бажають мені приємної подорожі.

– На все добре, чуваки! – кричу їм та махаю рукою. Човен відпливає вдалину. Дивно, що тут, над хмарами, де можна побачити стільки чудес, зовсім немає музики. Чесно кажучи, мені її дещо не вистачає. Є, щоправда, одна перевага – неможливість зустрічі із музичними гопниками. Якось я з ними ледь не зіткнувся.

Ця подія мала місце одного гарного осіннього дня. Телефонний дзвінок відірвав мене від роздумів про футбол і направив до держпромівської їдальні, місця зустрічі харківських фашистів. Там я повинен був зустрітися зі своїми друзями, серед яких була Тітка Галя, заслужений кухар Столиці Світу. Тітка Галя чудова дівчина, але є в неї один істотний недолік – любов до гурту «Мельница». І того світлого дня я як раз записав їй музику вищезгаданої групи і прагнув якомога швидше позбавитись цього запису. Я навіть відправив повідомлення одному зі своїх друзів, у якому було сказано, що якщо Тітонька буде пориватися піти до мого прибуття, її необхідно прив’язати до стільця. Причому, бажано так, зоб на нього неможливо було сісти. Що може бути для кухаря гіршим за неможливість сісти на стілець?

Шлях до їдальні був нервовим – я остерігався зустрічі із музичними гопниками. Уявіть собі: зустріли б вони мене на шляху і спитали б:

– Адептом якої музичної ідеології ти є?

– Я – рок-н-рольник! – гордо і щиро відповів би я.

– Ах, рок-н-рольник, – іронічно сказали б гопники, – а чому ж у тебе у кишені диск із записом гурту «Мельница»?

Жахаюсь уявити, що тоді було б, але, на щастя, усе минулося. І ось – зараз я на небі у кошику повітряної кулі. Наважуюся шугнути вгору, скидаю ковадла за борт. Сподіваюся, вони падуть праведним гнівом на голови ворогів моїх. Куля здіймається все вище й вище, можливо, мені вдасться злетіти аж до самих Рок-н-рольних Небес. Але ні, не судилося.

Сценарій стандартний – на кулю сідає ворона. Вона клює оболонку, робить у ній проріху. Газ виходить, і я починаю знижуватись. Внизу видніється якась будівля з дерева. Цікаво, кому прийшло до голови створити щось подібне на такій висоті.

***

Я сідаю на дерев’яний майданчик, на щастя, без неприємних наслідків для організму. Куля остаточно здувається, я якось вибираюся з кошика, технічно приземлююся на сідниці. Обтрушуюся та, потираючи забите м’яке місце, озираюся навкруги. Незважаючи на чудеса, які відбулися зі мною останнім часом, дивуюся – оточуюче ніяк не вкладається ані в загальноприйняту, ані в мою власну схему світу.