Слава ЗСУ!

Величезний майданчик розстилається подібно до дерев’яного моря, кінця-краю йому не бачити. Це нагадує вбоге велике село, навколо – будівлі з колод. Якість деревини надзвичайно висока, неземна: споруді явно чимало років, але в жодному місці не підгниває. Мешканці цього нещасного краю нагадують людей, але за плечима в них облізлі крила. Схожі на янголів, але янголи поставали в моїй уяві величними створіннями. Ну, не те щоб величними, але, принаймні після стрічки «Догма», доволі веселими. Ці ж виглядають жалюгідно. В них змучені лиця, одягнені вони у дрантя, яким гидували б навіть безхатьки з країн бідніших за Україну. Незважаючи на наявність крил, створіння, схоже, літати не вміють. Вони повільно пересуваються на своїх двох поміж будівлями, зовсім безладно, зосередивши сповнені суму погляди на чомусь вдалині. Майже не спілкуються поміж собою, іноді збираються по двоє або по троє, перекидаються фразами, розмови тривають недовго, незважаючи на довгі паузи. Та й про що їм розмовляти? Про футбол? Про баб? Навряд чи. Але особливо неприємно вражає інше – вони періодично абияк розправляють брудні крила із злиплим пір’ям, трясуть головами із масними кучерями та хлопають крилами, силкуючись злетіти, не здіймаючись при цьому над землею ані на сантиметр. Ангелоподібні істоти нагадують гусей, у яких помер хазяїн.

Коли тутешні жителі мене побачили, у їхніх очах з’явився якийсь слабкий вогник. Схоже, що моя поява внесла деяку різноманітність у їхнє нудне існування. Вперед висувається особа із довгою білою бородою, очевидно, їхній старійшина, каже, звертаючись до мене:

– Вітаємо тебе, о, нащадку Адама та Єви, у нашому краї. Давно твої браття в нас не гостювали.

– Доброго здоров’ячка. А ви, вибачте, чиї нащадки.

– Ми занепалі янголи, яких Господь скинув у це мерзенне місце за тяжкі провини.

– А цікаво, – ви вже зрозуміли, що це не заради ввічливості я так кажу, справді цікаво, – а як ви тут живете? Чим харчуєтесь?

– Ми, сине людський, не їмо. Янголи не їдять.

– А що ви тут взагалі робите? – ставлю дещо нетактовне питання.

– На небесах ми виконували доручення Господа нашого, у вільний же час пурхали та музичили. Але доручення ми виконували погано, тому Бог на нас розгнівився, відібрав наші інструменти та скинув у цей пустельний край. Зараз же ми тужимо й оплакуємо свою важку долю.

Ймовірно, іншого разу я б зацікавився життям на Небесах і тому подібними питаннями, відповіді на які із задоволенням дізналася би кожна людина, що зберігає у душі хоч трішечки віри в Бога. Але мої думки були зайняті іншим – перспективою голодної смерті. При всій своїй неповноцінності янголи виглядають доволі міцними, навряд мені вдалося б харчуватися ними. А біліше начебто й нічим. Втім, незабаром мій бородатий співрозмовник при підняв мені настрій, зіпсований до неможливого перспективою майбутніх мук. Хоча початок історії, яку він розповів, не вселяло оптимізму.

Виявилось, що я був не першою людиною в цих краях. До мене тут побував екіпаж одного літака, який вважався на землі зниклим без вісти. Літак зламався і, ледь-ледь доплентавшись до місця помешкання занепалих янголів, заглух. Його пасажири не отримали серйозних тілесних ушкоджень, але радості від цього їм було небагато – незабаром усі вони врізали дуба. Деякі покінчили життя самогубством, стрибнувши униз із краю дерев’яного майданчика. Інші також вбили себе, але у мазохістський спосіб – лишилися тут смиренно вмирати від голоду та спраги, проводячи довгі й нещасливі години у молитвах.