Слава ЗСУ!

Історія, погодьтесь, сумна. Але виявилось, що у неї є продовження, яке сповнює мене надією. Справа у тому, що сучасні занепалі янголи – народ доволі слабкий духом. Але не всі, хоча виключення поки що лишається єдиним.

Янгол із нехитрим ім’ям Афанасій різко вирізняється із гурту побратимів – він не бажає змиритися із своїм ущербним становищем. Він вирішив помститися Богові.

Вже було сказано, що крила у янголів були підрізані, відповідно, свободи пересування у них нема. Варто янголам ступити за край – на них чекає падіння та болісна смерть.

Афанасій вивчив будову літака та відремонтував його – це виявилось не так вже й складно. Тепер він має намір полетіти на землю та здійснити терористичний акт, спрямувавши свій летальний апарат у оселю папи римського. Це мій шанс.

На літаку ще зберігся один парашут: збожеволілі пасажири зовсім про нього забули. Занепалий янгол зможе висадити мене в дорозі.

***

Ми летимо. Це наче друга частина стрічки «Гарячі голови». Не вистачає лише негра, який маже лице чорною фарбою. Афанасій мовчки сидить за штурвалом у кабіні пілота, вираз обличчя в нього надзвичайно гордий та пафосний, наче у Віктора Цоя під час концертів гурту «Кино». Деякий час я сиджу поруч із ним, потім прямую до салону.

Я можу палити у літаку. Янгол не має нічого проти, він взагалі має доволі розпливчасте уявлення про тютюн. Чув, звісно, але навряд чи куштував, нижча істота. Янголам не вистачає мудрості, яку дарує людям дим. Не вистачає тютюнового смаку життя. Відчиняю дверцята, дістаю сигарету, закурюю. Міцно тримаюся руками, дивлюся униз на далеку землю.

Ніколи не стрибав із парашутом. Раптом він не розкриється? Буде боляче. Може, не стрибати, долетіти із цим дивним створінням до кінцевої точки? Прославитися на увесь світ – літак нізвідки, акт тероризму у Ватикані. Ні, не можна. Я хочу померти героєм, але не зараз. Адже зараз це буде лише штучний героїзм, на дурняк, примазування до чужої слави. Це в все не я, це він зробив. Ні, час стрибати, час додому. Рушаю до кабіни пілота.

– Нехай буде з тобою сила, – кажу Афанасію. Він обертається та киває. Я йду.

Вдягаю парашута, стрибаю.

***

Я спускаюся на центральну площу рідного міста. Усе пройшло більш ніж успішно. Парашут розкрився. Без травм, ще й на рідну землю.

Позбавляюся парашута, кваплюся сховатися від допитливих очей. Міліціонери настільки здивовані, що ніяких ознак переслідування не помічаю. Сьогодні явно мій день.

Йду у напрямку найближчого кінотеатру. Зараз концептуально було б глянути щось у жанрі треш-горору. Старий добрий треш-горор, який дарує стільки поживи для уяви.

Місце події – Сполучені Штати Америки, п’ятидесяті роки. В усіх кінотеатрах великих міст та маленьких поселень йдуть фільми Едварда Д. Вуда. Стоїть спекотне літо. Народ суне валом: літні алкоголіки у ковбойських капелюхах, старі фермери, які щойно повернулися із церкви, закохані парочки, тримаючись за руки, ветерани війни, увішані орденами, студенти, які приїхали на канікули, і ще й не підозрюють, скільки їхніх однолітків у наступному десятилітті продадуть душу хіповському руху. Ед Вуд оволодіває їхнім розумом. Актриса Вампіра підкорює серця старшокласників та холостяків середнього віку.