Слава ЗСУ!

Знавці кіно, зморщивши носи, сьорбаючи коктейлі, затискуючи гарненьких краль, підкусюючи кінчики сигар, зачісуючи волосся на лисину, почухуючи жирні зади, зухвало переговорюючись, нарікають Вуда найгіршим кіношником усіх часів та народів.

Парке приміщення кінотеатру у американській глибинці. Стара добра кока-кола, старий добрий поп-корн. Кобіти верещать, хлопці завмирають. Ветерани війни згадують минуле, трударі дивляться на екран широко розплющеними очима. Хтось давиться повітряною кукурудзою. Утробні звуки – когось знудило. Єдина дівчина у залі, яка до цього зберігала спокій, верещить – її облили колою.

Картина підходить до завершення, публіка неспішно залишає кінематограф. Виходять двоє друзів, один високий та худий, наче жердина, інший малий і товстий.

Перший:

– Класний фільм.

Другий:

– Так, класний фільм.

Місце дії – Харків, наші дні. Троє молодих людей п’ють чай, дивляться фільм Еда Вуда. Вони ще не знають, що їм судилося стати видатними митцями. У кінотеатрах йде попса.

***

Помічаю, що за мною стежать, люди у чорних костюмах та темних окулярах. Поводяться із гротескним непрофесіоналізмом, ніби я потрапив до якогось мультфільму. Переслідувачі незграбно ховаються за деревами, пересуваються перебіжками, залягають у кущі. Гадки не маю, що це за хлопці, чому вони так безглуздо вдягнені, нісенітно себе поводять, чому вони вибрали саме мене у якості об’єкта стеження.

В решті решт я починаю вар’ювати від наявності цих дурнуватих супутників. Звертаю до найближчого двору, починаю петляти суточками, намагаючись стряхнути «хвоста». У цій справі маю небагатий досвід, але все ж таки переслідувачі у чорному відстають. Але не встигаю я зрадіти, як бачу, що прибула зміна – чоловіки середнього віку у яскраво-червоних костюмах та окулярах із простими скельцями. Ці поводяться більш статечно, вони просто із незворушним виглядом прямують за мною слідом на деякій відстані. Можливо, мої переслідувачі – звичайні жартівники із Коклоу, підпільної школи клоунів. Але у будь якому випадку від їхнього товариства я не в захваті.

***

У одному із підвалів міста, яке у стародавні часи було столицею радянської України, а тепер не може знайти собі місця у вирі подій світа сучасного, було чисто, наче в операційній. У центрі підвального приміщення стояв невеликий кухонний стіл, навколо нього – чотири стільця. Поруч зі столом розташовувались кип’ятильник та електричний комин, на столі стояли чотири горнятка, пакунок з чаєм та вазочка із бубликами. Двоє як раз пили чай, інші два місця були порожніми. Більше меблів у підвалі не було.

Із одним із учасників чаювання читачі вже трохи знайомі, це Нео, не будемо описувати його зовнішність та характер, адже доволі детальне описання можна знайти у одній із попередніх глав. Другий же чоловік за столом був доволі молодим, одягненим у макінтош, у зубах в нього була запалена люлька. Нео називав хлопця у макінтоші Джорджем, хоча й був практично впевненим, що це не справжнє ім’я. Але справжнього він не знав, невідомо воно й мені.

Чоловіки чаювали у повній тиші, розмова не клеїлася. Вони явно на когось чекали, лиця їхні були задумливими, бублики з’їдались на автомати, аби чимось зайняти час, смаку їжі жоден не відчував, чай пився так само механічно. Гадаю, коли б їм замість чаю підсунули горнятка із кавою, вони б нічого не помітили. У один із моментів, зовсім засумувавши, Джордж вийняв із розташованого біля ноги саквояжа газету на англійській мові та занурився у читання. Нео, спостерігаючи такі справи, дістав із кишені книгу і, відкривши її на закладеному місці, взяв приклад зі свого товариша. Так минуло хвилин п’ятнадцять, потім двері підвалу відчинилися, і на сцені виникла нова дійова особа – парубок років двадцяти.