Слава ЗСУ!

– Привіт, хлопці, – привітався новоприбулий й простягнув руку для привітання.

– Привіт, Вадиме, – відповів Нео та потисну простягнуту руку. Джордж нічого не відповів, просто простягнув руку з-за газети і, здійснивши ритуал рукостискання, сховав її назад. Він навіть від читання не відірвався.

Вадим сів на стілець, заварив собі чаю та приготувався чекати. Але очікування було недовгим. За три хвилини до підвалу зайшов елегантний чоловік років сорока п’яти із сивиною у волоссі. Він зачинив за собою двері на ключ, привітався із присутніми та опустився на вільне місце. Джордж відклав газету та зробив глибоку затяжку, Нео сховав книжку, усі із цікавістю дивилися на новоприбулого. Той не забарився і мовив:

– Панове, у мене для вас дві новини, обидві гарні. Перша – кількість хворих на манію переслідування зросла протягом останнього року на тридцять відсотків. Це наш успіх, великий успіх, але ми можемо і далі, і більше, і краще. Окрім того я знайшов новий об’єкт для наших досліджень. Ім’я – Поліграф, психічно неврівноважений, відірваний від реальності, вважає себе випадково закинутим на планету королем із іншого світу. Ненавидить місто, здійснював спробу втекти на природу, спроба не вдалася…

Клуб тих, хто зводить з розуму, займався тим, що викликав у психічно нестійких людей параною. Організував його відомий лікар, світило психіатрії Іван Єлисейович Андрєєв. Для нього це починання було комерційно вигідним, оскільки зростала кількість пацієнтів. Для інших трьох членів клубу це було просто хобі, їм подобалося вдягатися як персонажі фільму «Люди у чорному» та доводити людей до божевілля. Нео, Джордж та Вадим виконували практичну частину роботи, безкоштовно, для душі. У цей день, слухаючи розповідь Івана Єлисейовича про чергову потенційну жертву, хлопці не знали, що це буде остання справа Клубу тих, хто зводить з розуму. Вони не мали жодної підозри, що під час стеження до них самих прилаштувався «хвіст» – дивні люди у червоному одязі та окулярах із простими скельцями, що панічний жах заволодіє ними самими, що вони розбіжаться, щоб ніколи більше не зустрічатися та шукати нові шляхи у цьому житті.

***

«Бісові клоуни», – думаю я, обертаюся на сто вісімдесят градусів та йду у зворотному напрямку. Чоловіки у червоному не тікають, спокійно стоять та чекають.

– Якого дідька? – питаю.

– Не ображайтесь, – каже один із чоловіків, – ми прості викладачі із Коклоу, проходимо курси підвищення кваліфікації.

– А ті, у чорному, теж ваші? – цікавлюсь я, дещо остудивши свій гнів.

– Та ні, гадки не маю, хто це такі, – стискає плечима співрозмовник.

Що ж, хоч щось прояснилося. Можливо, я так ніколи й не дізнаюся, хто ці люди у чорному, але я не з тих, хто буде мучити себе здогадками. Просто викину їх з голови. Прощаюсь із викладачами школи клоунів та йду у гості до друзів, вони роблять інкубатор.

Глава 7

Ніс вертався додому. Ноги його трохи запліталися, він посміхався, час від часу плював на землю та слухав пісню бітлів «Hard Day’s Night», яка лунала у його нездоровій свідомості. Звучання пісні було якимось дивним, складалося враження, що виконували її разом гурти «Аукцыон» та «Птица – парровоз», причому не пригадуючи половини слів. Ніс підійшов до під’їзду, викурив сигарету та подивився на місяць. Нічне світило нагадувало сир, тільки-но витягнутий з мишоловки. Носу чомусь згадався епізод із далекого літа минулого року, коли він, хильнувши літра зо півтора портвейну, приліг подивитися на зірки й зі здивуванням з’ясував, що ті рухаються по небу подібно до титрів. Від приємних спогадів Носа відволікла капля, що впала йому на голову. «Курва, знову Бог на мене плюнув», – подумав хлопець, піднявся на ґанок та увійшов до під’їзду. Світло, як завжди, не горіло.