Слава ЗСУ!

Душа моя якось заспокоюється, я згадую одного юродивого з метро. На вигляд це був звичайнісінький юродивий, він вештався вагонами та прохав милостиню, виконуючи знов і знов одну й ту саму пісню, що складалася лише з двох рядків. Але це була найкраща пісня з усіх, що я коли-небудь чув. Очевидно, не жебрак це був, а сам Бог спустився до людей, намагаючись донести до них ці рядки, котрі більшість із них не сприйняла. Я сприйняв, але не запам’ятав. Було там щось про океан любові, ось і все, що відклалося у пам’яті. А жаль. Чорт забирай, не дарма я згадав цю пісню! Це знак згори. Ось я бачу миготіння вогника у вікні підвалу. Я підходжу, заглядаю та бачу трьох людей біля багаття, я усвідомлюю, що просто не можу не зайти до них. Що я і роблю.

***

Клуб збирається у цьому підвалі раз на два тижні. За домовленістю, що існує між кількома підпільними організаціями, грошей у яких, як правило, практично нема, а потреба у місці зборів для яких у той же час існує, кожна з них збирається у підвалі у певні дні. Тут у різний час, окрім моїх нових знайомих, можна зустріти різноманітних сектантів, революціонерів і чорт зна кого ще. Між собою представники різних організацій практично не контактують, не рахуючи особливих випадків, звісно. Таких як зазіхання на підвал сторонніх. Тоді усі вони об’єднуються у єдину силу та б’ють ворогів довго та болісно, іноді навіть до смерті.

До біса приємно спостерігати за цими завзятими людьми. Нехай вони і дещо нагадують лікарів, до яких я ставлюся з певною неприязню, оскільки вважаю більшість із них нацистами. Нехай зустріли вони мене вельми похмуро та холодно і ледь не вигнали назад під дощ. Щоправда, коли Африкан оголосив, що його філейна частина відчуває доречність моєї присутності, вони прийняли мене і навіть напоїли чифіром, але факт лишається фактом. І, тим не менш, приємно знаходитись у їхній компанії, спостерігати за їхньою працею. Взагалі-то я не люблю дивитися, як інші працюють. Мабуть, тому що сам не терплю працювати у присутності сторонніх. Але у будь-якого правила є виключення.

Чудові все ж хлопці належать до Клубу патологоанатомів-любителів. Їхнє незвичайне хобі пов’язане із ризиком, адже не так вже й легко добути придатні для розтину трупи. Часто доводиться розкопувати свіжі могили та красти тіла із моргів. Справи це кримінально карні, що вже саме по собі викликає симпатію, адже вороги міліції – мої друзі.

Задоволенням було для мене спостерігати, яким вогнем запалали їхні очі, коли Ніс приніс мішок із тілом покійного наркомана. Із яким захватом Дмитро, цей духовний лідер унікальної організації, підхопив мішок та побіг за другим тілом. Із якою дивовижною для його кволої статури легкістю він тягнув небіжчика на своїх плечах. Правду кажуть, власна ноша не тягне. Як витончено орудували усі вони своїми скальпелями, так, процес потрошіння мерця було перетворено на мистецтво, не менше. Із якою цікавістю вони розглядали нутрощі. Я зрозумів, що коли я здохну, і мій душоприказник оголосить заповіт, там буде написано, що я відказую своє тіло Клубу патологоанатомів-любителів, і лише після завершення їхньої роботи мої залишки повинні буди доставлені до крематорію. Я мушу гідно розпорядитися своїм тілом у заповіті, адже невідомо, чи буде ще чим мені розпоряджатися при його складанні. Бо що може бути прекрасніше, ніж навіть після своєї смерті змусити очі людей засяяти.