Слава ЗСУ!

Глава 8

«Яке ж усе це чудове, усі ці вулиці та вивіски, люди та коні, бруківка та калюжі на ній, – подумав Антон, – все ж таки моє місто – найкрасивіше із міст імперії, що б там не казали. Та яке вони мають право так казати?! Які ж вони після цього харків’яни?!» Антон бував у багатьох інших містах по всьому світу, але ніколи душа його так не раділа при спостеріганні оточуючого. Осінь… Як же любив Антон осінь. Він зробив спробу пригадати, що писав про цю пору року його улюблений поет Олександр Пушкін, але рядки все ніяк не спадали на думку.

«Ні, грішно у такий чудовий день не дати собі сповна насолодитися усіма барвами шляху», – вирішив Антон та велів візнику зупинитися. Розплатившись, далі він рушив пішки. Неспішно крокуючи харківськими вулицями та вдивляючись у обличчя перехожих. Антон чогось шукав, але сам не знав, чого саме. Зупинившись на розі, він дістав із кишені люльку та прийнявся зосереджено її набивати. Потім він закурив, розташувавшись на узбіччі. Там він простояв кілька хвилин, вдихаючи тютюновий дим та прислухуючись до звуків шарманки у руках шарманщика, що стояв неподалік. І раптом чиясь брудна лайка порушила його спокій. Озирнувшись на вищезгадані звуки, Антон побачив п’яного як ніч гусара, який вчепився у волосся якоїсь панянки. Панянка плакала та виривалася.

Гусар домагався юної леді у щонайбрудніший спосіб. Порядній людині і на думку не могло спасти, що офіцер, опора російської армії, здатен на подібне мерзенство.

«Це обурливо, – подумав Ант он, – чому ніхто не втручається? Невже не лишилося благородних людей?» Звісно, наш герой подібного стерпіти не міг.

– Добродію, як ви смієте?! – палаючи праведним гнівом, звернувся він до гусара.

– Від’їбися, не твоє діло…

– Ах, не моє! Ви зачепили честь дами та зневажили мене особисто! Я вимагаю сатисфакції!

– Ну, скільки можна повторювати? Курити – до коридору, – сказав хтось Антону на вухо. Цим кимось виявилася працівниця їдальні.

– Так, звісно, вибачте, – сказав Антон та спішно загасив сигарету у блюдці.

Дама, що відволікла Антона від мрій, замовкла та відправилась по своїх справах. «У наш час не лишилося місця для героїв та аристократів», – із сумом подумав мрійник та налив собі іще горілки.

У підвалі Держпрому Антон розраховував зустріти знайомих, поспілкуватися із ними, випити. Але відвідувачів у їдальні не було. Тим не менш, Антон замовив пів літра горілки, склянку томатного соку та сосиску у тісті та влаштувався за столиком у очікуванні інших завсідників цього закладу. До їхнього приходу йому лишалося тільки пити та марити, чим він і займався.

***

Антон налив п’ятдесят грамів, вдягнув навушники та увімкнув свій плеєр. Вин сидів хвилин п’ятнадцять, витріщившись на погойдування штори, яка закривала вікна, слухав свій улюблений гурт «The Cure» та час від часу робив невеличкий ковток горілки. Стопка спорожніла, споглядання штори набридло. Антон вимкнув музику, сховав плеєр до торби та прислухався до бесіди за сусіднім столом.

Бесіда йшла про Вуді Аллена та Вуді Гаррельсона. У ній приймали участь двійко молодих людей, які сиділи один навпроти одного, між ними лежав зошит, поруч із кожним стояло по пляшці пива. Перший цікавився, чим же відрізняється Вуді Аллен від Вуді Гаррельсона, другий, скоріш за все, не знав, але інтуїтивно відчував істину. Від вголос перебирав варіанти і, в решті решт, просвітив свого товариша. Виявилось, Гаррельсон – голландець, він не народився у Америці, «як Шварценеггер» за словами оповідача.