Слава ЗСУ!

***

Дощ ллє, мов з відра, і я йду додому, наскрізь промоклий та дещо похмурий. Раніше мені дуже подобалась злива, і я спеціально вибігав під її струмені із сухого сховища. Адже тільки у перші кілька секунд дощ – неприємно, холодно й мокро. Потім промокаєш до нитки, та неприємні відчуття зникають, не залишивши й сліду, поступаючись місцем чомусь кардинально протилежному. Але пройшли роки з тих пір, як я востаннє насолоджувався зливою. Тепер він мені до вподоби, і справа не в тому, що незручно курити. Просто дощова погода є одноманітною до непристойності, вона мені набридла, елементарно набридла.

Скористатися громадським транспортом я не можу, ані наземною його різновидністю, ані підземною, нема різниці. Засоби для існування вичерпані, вони перемістилися із моїх кишень у небуття. Навіть картку на метро, що надає право безкоштовного проїзду аж до кінця місяця, я вже дні три як пропив. І це примушує мене йти під струменями остогидлої зливи ногами, пішки тобто. Звичайно, можна стрільнути грошей у добрих людей, але не так вже й багато людей у таку погоду на вулицях, а вже добрих людей так тим паче. Їх, звичайно, відшукати можливо, але не люблю я цього, ані шукати, ані прохати грошей. І я йду, крокуючи змоклими стопами у брудних чоботах бозна-куди, йду, розмірковуючи про Вуді Аленна та Вуді Гаррельсона.

Багато хто подумаю, що я зовсім з глузду з’їхав. І недивно, якого біса людина, що змокла під дощем до нитки і усією душею прагне комфорту, буде розмірковувати про якихось двох мужиків, які ім’я своє, одне на двох, відзначимо, отримали, очевидно, на честь дятла Вуді Вудпеккера, мультзірки. І, тим не менш, мені просто спокою не дають два питання. Хто такий Вуді Аллен? Та чим він відрізняється від Вуді Гаррельсона?

Начебто не найскладніше питання, я без проблем відповів би на нього колись. Хоча я й не знавець кіно, телевізор дивлюся зрідка, а світську хроніку й взагалі обходжу увагою, я знав це. Але зараз згадати не можу, мізки болять нищівно. Лізу до кишені та дістаю недопиту бляшанку пива. «Бля, – думаю, – як можна було забити про пиво у кишені, що воно взагалі там робить? А, згадав, я поклав його туди, коли ходив посцяти до готелю «Харків». І забув дістати. На який грець я взагалі бляшанкове пиво купив? А, концерт був якийсь, іншого не продавали». Після того, як я виймаю бляшанку з кишені, пиво миттю розбавляється дощовою водою. Випиваю утворений коктейль одним хилом, щоб уникнути подальшого розбавлення. У мозку проясняється. Згадую, що Аллен, він такий старенький, у окулярах, у якихось порнокомедіях начебто знімався. Гаррельсон, ну це я і раніше пам’ятав, знімався у «Природжених вбивцях» Олівера Стоуна. Він наче дещо молодший. Непоганий актор, до речі. Може вони браття? Ні, навряд. Не можуть же у одній родині двох дітей на честь дятла назвати, це ж яким фанатом цього мультфільму треба бути. Але вони, скоріш за все, друзі. Навіть міняються дружинами на брудершафт. Тому що жінка Гаррельсона божественно готує сливовий пиріг, а благовірній Аллена немає рівних у приготуванні омлету. Режим харчування, і все таке. В усьому необхідне різноманіття. Стривайте-но, при сучасній техніці, прийнявши до уваги, що у Голівуді без проблем можна загримувати кого завгодно так, що мати рідна не впізнає… Страшно подумати, може Аллен насправді – Гаррельсон, а Гаррельсон, відповідно, навпаки?..

Я перечіплююсь через якийсь дрібний предмет, це відволікає мене від роздумів. У світлі ліхтаря я бачу, що це книга одного посереднього харківського поета. Таку саму один мій друг купив у Львові. У Харкові, наскільки мені відомо, такі не продаються. Цікаво, нащо львів’янам книги посередніх харківських поетів? У них що, власних посередніх поетів не вистачає? Або їхні книги в нас продаються? Мені пригадуються історія, яка трапилась із моїм однокласником ще у шкільні роки. На одному з уроків, я під час нього, певно, як завжди шукав сенс життя, або, що більш ймовірно, десь пиячив… Цікаво, а чому він на заняттях опинився? Ми ж зазвичай разом пиячили. Гаразд, не буду відволікатися. Отже, на одному з уроків пацанів із мого класу погнали вантажити старі підручники до кузову не менш старої вантажівки. Звісно, із макулатурою мої шкільні товариші не надто церемонились, просто кажучи, кидали її як прийдеться. І раптом до них підійшов якийсь араб, подивився на все це із журбою у погляді та пафосно мовив: «Як ви можете? Адже це ж книги».