Слава ЗСУ!

– І тільки? – здивувався наш герой.

– Ну, звісно ж ні. Я, Антоне, прийшов з тобою поспілкуватись. Перше, що я хочу тобі сказати, так це те, що ти дарма себе божевільним вважаєш. Адже те, що ти, читаючи про Гаррі Поттера, у середині другої книги починаєш раптом болісно пригадувати, хто такий Гаррі і звідки у розповіді взявся, нічого подібного аж ніяк не означає.

– Прийму до уваги, о Найдобріший.

– Далі, – продовжував Сотона, – ти знаєш, що життя – гра, і люди самі обирають собі ролі. Так ось, Антоне, звичайно, якщо у людей є підставка для чаю та підставка для риби, це ще недостатня для них підстава, щоб вважати себе аристократами. Але ніколи їм не стати аристократами, коли не будуть себе такими вважати.

– Ти як завжди правий, адже правда на боці Добра навіки, – щиро промовив Антон.

– І останнє, не в моїх силах наставити тебе на дорогу правди. Ти все ж таки не заблукале дівча та не голодне кошеня. Тож вирішуй самостійно.

І Сотона, мовивши слова ці, встав, вклонився, пом’яв черево своє та пішов собі, залишивши Антона знову наодинці із своїми думками та мріями. Той налив собі ще горілки і негайно випив.

– Життя – це цирк, і люди у ньому – акробати, – пролунало з-за сусіднього стола.

Антон подивився на годинник і зрозумів, що йому час рушати у напрямку одного кафе, розташованого десь на шляху від станції метро «Університет» до станції метро «Радянська». Там у нього була призначена важлива зустріч із однією вельми цікавою персоною. Запізнюватись Антон не любив, тому він швидко підвівся з-за столу, вдягнув плащ, капелюха, взяв парасольку та покрокував до виходу.

***

Антон пройшов повз університет, зупинився купити сигарет та рушив далі в обхід. Йому біле подобався цей шлях, час дозволяв. Діставшись входу до метро, він кинув швидкий погляд на демонстрантів перед будівлею облради, затиснувши парасольку поміж ніг, зупинився підкурити сигарету.

На майдані Свободи між тим йшла своєю чергою акція протесту проти губернатора. Активісти опозиційного руху і найняті ними для масовості студенти намагалися влаштувати якомога більш ефектне шоу перед камерами щойно прибулих телевізійників. Губернатор до протестувальників не виходив. Втім, останні повинні бути йому вдячні хоча б за те, що він підписав за кілька днів до того дозвіл на проведення акції. Як і на більшості подібних майданних заходів, тобто якщо не рахувати концертів за участі рок- та поп-зірок, число робітників міліції було більшим за число протестувальників.

Антон зовсім вже збирався йти далі, але тут трапилось дещо екстраординарне. Два міліціонера, відділившись від товаришів по службі, підійшли до одного з численних кіосків.

– Шоколадку, будь ласка, – тільки й встиг мовити один із робітників МВС. Виявилось, що це були останні слова у його житті.

Ледь невдаха покупець встиг закінчити цю коротку фразу, пролунав звук пострілу, і він повалився замертво. За мить із віконця кіоску висунулася рука із револьвером, ще мить – і зі стволу вилетіла куля й уштрикнулася у серце другого міліціонера.

Колеги вбитих відреагували дещо сповільнено, але все ж вже за декілька секунд вони виламали двері кіоску. Але безрезультатно – вбивця зник. У підлозі кіоску був люк, а під ним – підземний хід. Очевидно, злочинець підкопався від кіоск, приготувавшись заздалегідь уникнути переслідування.