Слава ЗСУ!

Антон наблизився, і погляд його зупинився на руці одного із загиблих. На руці був годинник. Антон здивовано поглянув на циферблат свого годинника, потім знову перевів погляд на годинник небіжчика. Останній демонстрував на годину раніше. Щоб упевнитися у правильності своєї здогадки, наш герой поглянув на годинник на руці другого мертвого міліціонера. І тоді Антон зрозумів, що його власний годинник дійсно виставлений невірно й спішить, і що у запасі є ще ціла година часу.

Антон купив пляшку пива й пішов у напрямку розташованого неподалік дитячого майданчика. Одна із лавок виявилася вільною, вона стояла неподалік від двох інших, на яких розташувалась галаслива компанія. Взагалі-то лавки були переносні, але Антону було ліньки щось робити, і він просто сів спиною до компанії та зайнявся вживанням пива. Але уривки розмови все ж доносилися до нього, і доволі цікаві, треба сказати. Цікаві навіть для недопитливого Антона.

– Як бачите, – хизувався один із компанії, – мій план вбивства мента був бездоганним…

«Це ж треба», – подумав Антон. Йому видалося дивним, що ця людина на сусідній лавці так вільно говорить про скоєний нею злочин. Невже хлопець не боїться, що хтось його почує та здасть? Втім, сам Антон доносити не збирався, він ненавидів міліцію. Тож наш герой неспішно допив своє пиво, підвівся та почапав до місця зустрічі.

***

Але дійти до пункту призначення без пригод Антонові не судилося. Такий вже день, така вже доля. На нього чекала коротка, але вельми дивна розмова із не менш чудернацьким незнайомцем. Антон звернув увагу на цього чоловіка ще до того, як той заговорив. І не дивно, одягнена ця дивна персона була доволі незвичайно – у довгий чорний балахон. Обличчя незнайомця було важко розгледіти – його частково закривав капюшон, а частково – шарф синього кольору із золотими зірками, і, тим не менш, можна було зрозуміти, що він протиприродно блідий. Цей чоловік нагадував Антону якогось літературного персонажа, здається, із циклу романів про Гаррі Поттера. Нашому герою ввижалося дуже дивним, що перехожі, здавалося, не бачать нічого незвичайного, іще більш він здивувався, коли незнайомець, порівнявшись із Антоном, заговорив.

– Вітаю, Антоне, – мовив він.

– Доброго дня.

– Знаєш, звідки мені відоме твоє ім’я?

– Гадки не маю, – чесно відповів Антон і стиснув плечима. Взагалі-то у нього не було подібної звички, але жест був доречним.

– Я мушу тобі дещо повідати. Я розмовляв із духами, – змінив тему чоловік у балахоні.

– І що ці духи тобі сказали? – іронічно поцікавився його співрозмовник.

– Ти – потенційно сильний чорний маг, – замогильним голосом мовив незнайомець.

– Може, темний? – вже відверто знущаючись спитав Антон.

– Чорний!

– Якось ніколи не вважав себе негром… На все добре.

Антон сплюнув на асфальт та поспішив до кафе. На нього очікували справи більш важливі за спілкування із незнайомим блідим мужиком у балахоні.

***

Взявши до уваги усі ти дивні випадки, що трапились на шляху, було малоймовірно, що Антон прийде на зустріч без запізнення. Так і сталося, але його дочекались. І не дивно. Дивним було те, що у залі для курців сиділа лише одна людина, та сама, із якою у Антона була призначена зустріч. Це був доволі молодий, не старший за тридцять років від роду, чоловік, одягнений він був у макінтош, на стільці поруч із ним лежали його речі: капелюх, парасолька та саквояж. «Дивно, – подумав Антон, – зазвичай тут стільки відвідувачів – студенти, митці». Між тим чоловік, який до того в очікуванні меланхолійно палив довгу люльку, побачив, що Антон входить до зали, підвівся зі стільця та простягнув свою праву верхню кінцівку для рукостискання: