Слава ЗСУ!

Вранці на лавочці прокидається дух вогню. Раніше я думав, що у нього є домівка. Але один бродяга, який носить неслов’янське ім’я SSS (Some Strange Subject) розповів, що це не так. Насправді дух вогню – безхатько, він вештається світом, вертаючись спати кожної ночі на одну й ту саму лавочку неподалік від дитячого майданчика. Дух вогню носить червону бороду, вогняне довге волосся, червоний камзол та червоні ж високі чоботи. Він веселий та добродушний, знає багато гарних історій. Єдине – не варто його ображати, поводитись некультурно у його присутності, це загрожує неприємними наслідками, особливо для курців. Вони ризикують купувати протягом усього життя прокляті запальнички, які не запалюються в їхніх руках, і це ще у кращому випадку. Адже ще є прокляті запальнички, що опалюють брови, вії та волосся, і навіть випалюють очі ­– такі попадаються гопниками, які розгнівали духа вогню. Окрім гопників дух вогню ненавидить міліцію. Коли представники цього відомства намагаються розбудити його, сплячого на лавці, або ж перевірити у нього документи, дух вогню спопеляє нещасних людей у формі без попередження. У нього нема документів, вони йому не потрібні, і він дуже не любить, коли його будять. У центрі міста нерідко можна побачити купки попелу, які колись були міліціонерами. Перехожі плюють на них доти, доки не приходять колеги вбитих, не згрібають дбайливо, роняючи сльози, попіл до совка і не уносять на цвинтар.

Поміж граючих дітей кривуляє велосипедист, схожий на Пиздеця Іванича. Окрім зовнішньої подібності – не вистачає хіба що божественного блиску у очах та знаменитого пиздецевського осміху – він схожий і за родом занять – велосипедист займається збиранням пляшок. Звісно, пляшки із залишками пива, які були оставлені у жертву вищезгаданому божеству, велосипедист не чіпає. Нехай він і не в змозі зупинити інших боттлхантерів, готових навіть на таке блюзнірство, але сам гідності не втрачає. За спиною цей чоловік носить наплічник із платівками, на яких записані концерти рок-н-рольних гуртів, він дуже дорожить цінними записами та боїться залишати їх удома. Цілком можливо, втім, що зрідка тут буває і сам Пиздець Іванич, збирає принесені йому офіри. Можливо, він також приїжджає на велосипеді та веселить дітлахів, спускаючись на ньому із дитячих гірок та перестрибуючи гойдалки.

Перераховане мною – лише мізерна частка чудес, що тут відбуваються, але історія моя зовсім не про те, тому час зупинитися.

***

Ось я і на дитячому майданчику, зустрічаю старого знайомця Носа. Він сидить на лавочці та п’є горілку з горлянки, закусуючи плавленим сирком. Поруч із ним стоїть сумка. Підходжу, вітаюсь.

– Ну, як там ваш Клуб патологоанатомів?

– Та ніяк. Пиздець клубу, – похмуро відповідає мій знайомий.

– Чого так? – дивуюсь я. – Нібито з таким ентузіазмом працювали.

– Та нічого там розповідати. Некрасива історія вийшла… Давай вип’ємо краще. У мене батько помер, пом’янути треба. Він простягає мені пляшку та сирок, я п’ю, закусую.

Раптом я випадково чіпляю ногою сумку Носа, і та розкривається. Перед моїми очима з’являється обкладена підталою кригою голова якогось мужика.

– Що це? – здивовано питаю я. Взагалі-то я не звик лізти у чужі справи, але не так часто зустрічаєш людей із чиєюсь головою у сумці.