Слава ЗСУ!

– Це, друже Поліграфе, голова мого тата. Він заповідав поховати її у місцях його бойової слави. Я, значить, доп’ю зараз та одразу на вокзал, поїду заповіт виконувати.

«Кохання це наше все, хоча якщо його нема, ніц не змінюється – ми бухаємо, щоб відчути смак води – до речі, як прізвище Олени, не пам’ятаю, блядь, хоч убий – що за маячня – схоже вирубаюся», – такі думки промайнули в моїй голові, і я заснув.

Прокинувся я на лавочці від того, що мене хтось трусив за плече. Це був міліціонер. Ніс вже пішов, і слава Богу, як би він пояснив цій бездуховній істоті у формі, чому у нього голова у сумці?

– Із вами усе у порядку, молодий чоловіче? – питає працівник міліції

– Йди до дідька, – відповідаю я.

Глава 10

Місце було вкрай неприємним, хотілося втекти, але у кімнаті були відсутні вікна та двері, бігти було елементарно нікуди. Темно, але не так, як вночі, а якось неприємно темно, таке враження, що усе навколо заповнене якоюсь темно-коричневою в’язкою субстанцією Було дуже холодно.

У якийсь момент я усвідомив, що це сон, від чого ледь не пробудився. Мені коштувало чималих зусиль утримати картинку, але зусиль було докладено, і мене не викинуло. Не найкращий сон, звісно, але все ж таки цікаво, у мене чималі проблеми із практикою сновидіння, доводиться чіплятися за будь-яку можливість.

Треба зазначити, що мої старання було винагороджено сповна, навіть у більшій мірі, аніж варто було очікувати.

У певний момент кімната заповнилася м’яким світлом і прогрілася до прийнятної температури, я озирнувся навколо. Ані дверей, ані вікон справді не було, я не недобачив у темряві. Меблів також не було. Із стін росло волосся чорного кольору, воно було вимазане якоюсь зеленуватою гидотною.

Окрім світла та тепла у кімнаті з’явилася ще одна персона, яка ймовірна й принесла із собою ці світло та тепло. Це був ніхто інший як Сотона, Князь Добра та Світла. Він повисів трошки у центрі кімнати, потім створив із порожнечі два крісла та вмостився на одному із них. Друге він жестом запропонував мені, і я одразу ж скористався люб’язністю. Влаштувавшись зручніше, Сотона привітався:

– Привіт, Поліграфе. Як спиться?

– Привіт. Непогано, тільки місце не з приємних, чи не так? Що це за шняга на стінах?

– Мені ж звідкіля знати? – здивувався Князь Світла та пом’яв руками своє велетенське черево, – я не займаюся дизайном снів. Яка різниця?

– Так, поцікавився… Нащо ми тут?

– Ти хороший чувак, Поліграфе, – отримав я вперше у житті заохочення з боку вищих сил, – я збираюся допомогти тобі. Я знаю, що ти шукаєш двері.

– Шукаю, – погодився я, – тобто взагалі шукаю, у цій кімнаті вони й непотрібні. Із неї і так можна вийти. І мій улюблений гурт «The Doors» тут ні до чого.

– Я саме це й маю на увазі. Я допоможу тобі відчинити двері. Хоча й не зовсім ті, що ти шукаєш, але це допоможе тобі у пошуках.

– Не зовсім ті?

– Так, але тобі буде цікаво, – впевнено сказав Сотона, – без сумнівів. Я навчу тебе відчинити на один день двері у шістдесят восьмий рік. Причому, не у Харків шістдесят восьмого, а у твій шістдесят восьмий.