Слава ЗСУ!

– Але я тоді ще не народився, – здивувався ваш оповідач.

– Не народився. Але твій шістдесят восьмий – шістдесят восьмий твоєї уяви. Ти рок-н-рольник, а це був час, коли рок-н-рол був не просто музикою. Він значить для тебе багато.

– Так, тоді вийшов альбом гурту Pink Floyd «Piper At The Gates Of Dawn"». Переворо…

– Він у шістдесят сьомому вийшов, дурко, – обурюється Сотона, – соромно такого не знати. А ще меломан. Не перебивай, у нас мало часу. Слухай уважно. У тебе на балконі стоять старі двері, які колись використовувалися як вхідні. Вони там не потрібні. Викинь їх. Ти мусиш скинути двері з балкону, тоді вони перетворяться на ті двері, що тобі потрібні.

Сказавши це, Сотона розчинився у повітрі. Він любить йти ефектно.

***

І прокинувся й одразу ж зіскочив із ліжка. Треба діяти, шлях мій лежить на балкон. Виходжу, вдихаю свіже нічне повітря, насолоджуюсь тим, як мене обволікає темрява. Скоро світанок, я п’ю останні краплі темряви. Зробивши поспіль кілька глибоких вдихів та видихів, вертаюсь до кімнати за сигаретами. Сигарети прекрасні з усіх боків, ними тільки треба вміти правильно користуватися. Здавалось би, усе просто – підпалюй та кури, але це лише поверхневий погляд. Не можна перетворювати паління на дурну звичку. Треба насолоджуватися зв’язком із димом, будь-який дим є прекрасним, а тютюновий особливо. Нікотин це наркотик, але що найдивовижніше, нестача нікотину це теж наркотик. Тобто курець може отримувати задоволення як від паління, так і від відсутності можливості палити.

Беру сигарети, йду назад на балкон, закурюю. Прочищаю свідомість, згадую. Я зазвичай погано запам’ятовую сни, але сьогоднішній чітко відклався у пам’яті. Дивлюся на старі двері, наважуюсь. Докурюю, беру двері обома рукам та скидаю із балкона, намагаючись відкинути якомога далі від вікна, щоб сусіди нічого не зрозуміли. Також намагаюся не влучити на асфальт, щоб було менше галасу, і мені це вдається.

Згадую випадок, який трапився із одним моїм другом. Якось вночі ми тусили на хаті на Холодній Горі. Курили на балконі. І ось під час одного із перекурів цей хлопець запалав ідеєю обпаскудити сусідську полуницю, він розстібнув штани, встав на табурет та помочився униз. Цей чоловік взагалі відрізнявся рідкісною любов’ю до побутового анархізму. Так ось, наскільки великим було його розчарування вранці, коли ми з’ясували, що полуниця росте у іншому місці, під балконом ж нічого окрім бур’янів нема.

Що ж, справу зроблено, можна повернутися і ще трохи поспати. Що я й роблю.

***

Прокидаюсь чітко об одинадцятій годині одинадцять хвилин. «Одинадцять одинадцять у Столиці світу, – гучним командним голосом проголошую я, – час підриватися, Поліграфе! Час упевнитися, чи не наїбала тебе та товста тварюка». Звісно, негарно так відзиватися про Сотону, але він не уразливий, та й не любить підслухувати. А я хам, у мене такий імідж. Стройовим кроком марширую до суміщеного санвузла, відливаю, приводжу себе до ладу. Приймаю душ. До нового світу слід входити чистим, в усіх значеннях цього слова. Йду на кухню, варю каву у турці. Зазвичай я користуюся кавоваркою, але раз на рік віддаю перевагу турці. З’їдаю шматок медовика – зранку краще за все смакує солодке, випиваю каву, викурюю сигарету. Настав час вийти на вулицю та подивитися на результати, сподіваюся, вони не будуть обмежені пиздежем сусідів. Цікаво, що це – мій шістдесят восьмий? Одне тішить: це не сталося зі мною у більш ранньому віці. Років до сімнадцяти-вісімнадцяти я не вмів створювати образи у своїй свідомості. Якщо я намагався уявити собі якусь людину або предмет, як правило, уявлялося слово – ім’я цієї людини або назва предмету – написане на темному фоні. Не пам’ятаю вже, яким кольором, можливо, різними. Або, у кращому випадку, дуже слабкий та розпливчастий образ, який складався, втім, відсотків на вісімдесят із тексту. Тобто світ моєї уяви являв собою текст. Мрія постмодерніста.