Слава ЗСУ!

Виходжу у двір. Двір як двір, нічого особливого. Дерева за ніч не виросли. Хоча… Що це? Бачу трьох скинів, вони гамселять Джимі Гендрікса.

– Ось тобі, довбаний нігер. Не сиділося тобі у Африці, тепер ти гірко про це пожалкуєш.

Джимі явно ширнувся, він не в адекватні. Тут справа не тільки в тому, що він вже отримав добрячу порцію ударів від нацистської молоді, ніякі кулаки та берці не можуть створити такого ефекту.

Подавляю у собі поривання допомогти, жаль Гендрікса. Але у решті решт, він давно помер. У двадцять сім років, як і усі пристойні американські музиканти. Хоча ледь не дотягнув до двадцяти восьми, що було б вже певною мірою ганебно. Цікаво, що буде, якщо рок-ідол загине вдруге? Відповіді на це питання я не отримую.

Джимі якимось дивом доповзає до гітари та цілковито переміняється. Це більше не побитий негр-наркоман, це воїн. Він здіймається на ноги та з усієї сили б’є одного із скінхедів гітарою по голові. Той вирубається. Гендрікс із дивовижною легкістю ухиляється від інших двох та кількома ударами свого інструменту відправляє у нокаут другого. Потім музикант вириває з гітари одну струну та душить нею останнього. Розібравшись із недругами, видатний гітарист б’є струною об гітару, і та начебто вростає на місце. Тепер усі оточуючі, а це, втім, лише я та чорний кіт на лавочці, можуть насолодитися грою живого Джимі Гендрікса. Або мертвого? Живою грою, у будь-якому випадку, музикою із рок-н-рольних небес.

***

Зігравши кілька пісень, Джимі дістає пляшку віскі, хиляє та передає мені. Після того, як я роблю пару добрих ковтків, він забирає пляшку та простягає мені гітару із такими словами:

– Візьми-но, зіграй. Не важливо, якщо ти не вмієш. Це чарівна гітара, тут не потрібно ані майстерності, ані тренувань, ані слуху. На ній грають душею Якщо у тебе є у душі музика, пальці самі зроблять усе необхідне.

Я беру гітару та торкаюсь струн. Краще б я цього не робив. Нещодавно я прийняв душ, я довго стояв під струменями гарячої води, шкіра на пальцях стала м’якою. Металеві струни наносять мені відчутні порізи, після чого при усьому бажанні я грати не можу. Доводиться вертатися додому.

Повернувшись, у першу чергу дістаю із домашнього бару пляшку горілки. Вважаю за краще дезінфікувати порізи саме таким шляхом. Або спиртом – решті засобів я не довіряю. Промивши порізи, я прикладаю до них папір. Це чудовий засіб для зупинки крові, кращих я не знаю. Глянцевий папір, звісно, не підходить, а ось газетний чи навіть елементарно туалетний – те, що треба. Гадаю, бум агу час включити у аптечку, аптечку ж продавати разом із набором «Кепелов». Здійснивши усі вищевказані процедури, я наливаю у склянку горілки, випиваю, чекаю, доки кров скипиться, щоб продовжити свою подорож.

Варто пояснити для неосвічених, що «Кепелов» – військовий набір, до якого входять окуляри, камуфляж чи, як його у даному випадку слід називати, «камок», рожева куртка та берці. Назву цей набор отримав на честь видатного музиканта Кепелова, що здобув славу після виходу його легендарного альбому «Я витривалий». Кепелов – дивовижна людина, людина-парадокс. Він здатен одночасно місяць не пити та усю ніч бухати. Вважаю, треба закінчити розповідь про нього, адже цей чувак заслуговує на окремий роман, наша ж історія зовсім про інше. Окрім того, кров вже зупинилася, і я можу продовжити дослідження свого шістдесят восьмого. Звісно, я маю й інші можливості прожити цей день. Я можу, наприклад, зайнятися у себе в квартирі ловлею коників. Їх тут останнім часом багацько розвелося. Не розумію, як ці прудкі комахи примудряються застрибувати на третій поверх. Ловити коників – справа концептуальна, але сьогодні недоречна.