Слава ЗСУ!

***

Повертаюсь у двір та помічаю, що Гендрікса тут вже нема. Очевидно пішов, або менти забрали. І трупів також більше нема. Натомість посеред дитячого майданчика виступає гурт «Jethro Tull». Раніше я гадав, що це якийсь галімий метал, але за щасливим збігом обставин викачав творчість цього ансамблю із локальної мережі, цього найгеніальнішого винаходу людства, що дає мені шлях до пізнання найкращих світових виконавців. Виявилося, що і не метал взагалі. Пацани грають «Beggar's Farm», файно.

Цікаво, чи вдасться мені сьогодні покинути свій двір? І чи усюди відбувається подібне? Чи, може бути, тільки там, де я знаходжуся. У будь якому випадку я не можу відмовити собі у задоволенні послухати молодих «Jethro Tull».

Людей у дворі зібралося чимало. Очевидно чутки про концерт легенд року розлетілися по місту. Втім, якщо б наш народ вірив у чудеса, тут був би вже такий натовп, що не дай Боже. Я уперше в житті радію приземленості, обмеженості та тупорилості своїх земляків. Хоча, можливо, і не вперше. Але все одно подібне рідко трапляється.

У перерві між піснями до Ієна Андерсона підходить хлопець у картатому костюмі та окулярах, у його очах фанатичний блиск. У мене промайнула думка, що зараз у певному роді повториться історія із Джоном Ленноном. Ось тільки цікаво, як відреагує справжній Андерсон на появу у місті Харкові, у якому він, скоріше за усе, жодного разу не бував, трупа його із шістдесят восьмого. Чи відчувають щось взагалі справдешні музики? Гендрікс, звісно, давно мертвий, але ж представники цього гурту живі. Маємо парадокс серйозніший, аніж у стрічці «Назад у майбутнє».

Вгледівшись, впізнаю цього хлопця. Це харківський рок-музикант, я бачив його на одному із концертів, коли ходив послухати «Ancestral Damnation». У клубі виступало кілька команд, і я усе не дослухав, але команду парубка у окулярах все ж таки застав. Їх особливо виділяли, оскільки у них у колективі є скрипачка. Невідомо, до чого такий екстаз, скрипка у рок-гурті – модно, вона зараз у багатьох є, цим більше нікого не здивуєш. Дівчина, щоправда, доволі симпатична, але ж до музики це стосунку не має.

Вищезгаданий молодий чоловік схожий на хіпуючого студента із Америки шістдесятих. Проживаючи у наші дні, він тим не менш чудово пасує до картини відчинених дверей між теперішнім часом та шістдесят восьмим роком. Більш за все хлопець нагадує мені того мужика, що вів разом із літньою, але все ще чарівною Грейс Слік передачу про концерти у Європі гурту «The Doors». Тому, щоправда, було років сорок-п’ятдесят, але гадаю, що у молодості він був саме таким.

Наблизившись до лідера гурту «Jethro Tull» практично впритул, харківський музикант протягом деякого часу захоплено дивиться на Андерсона, потім відкриває рота і насиченим пошаною голосом мовить:

– Ієне, ви найкращий флейтист у світі.

– Ну, хлопче, ти, бля, попав, – із неочікуваною злістю відповідає Ієн Андерсон, – я та мої друзі, ми, чуваче, робимо охуєнну музику. Ми пишемо її у співавторстві із самим Богом, і ми чуємо музику його, і, повір, ми не набагато гірші. І все це для того, щоб до мене, зірки рок-н-ролу, фронтмена гурту «Jethro Tull» підійшов якийсь мудак у картатому костюмчику та повідомив, що я найкращий флейтист? Я тобі покажу найкращого флейтиста.