Слава ЗСУ!

Розлючений музикант відводить назад правицю і, стискаючи свій інструмент у кулаку, встромляє його моєму екзальтованому землякові прямісінько у око, флейта протикає мозок і впирається у черепну коробка, жертва падає без духу.

– Коли б моя флейточка була дещо довшою, я б всунув її цьому гаспиду у сраку так, що кінець її вийшов би у нього з рота, – із садистськими нотками у голосі каже вбивця.

Публіка ще не відійшла від шоку, усі стоять та тупо витріщаються на музикантів, очі людей не виражають нічого: ані постраху, ані любові, ані ненависті. Андерсон тим часом витягає флейту із ока вбитого та подібним же чином застосовує її до одного із глядачів, стає одним мерцем більше.

– Зрозумійте, виродки, – сповіщає оточуючих Ієн, – це навіть гірша зневага, аніж якщо б ви мене обізвали Гансом Крістіаном Андерсеном. Мене так дітлахи з мого двору називають, суки, ненавиджу їх. Ще й казочку прохають розповісти. І однаково ж доводиться розповідати. Коли-небудь я зірвуся та передушу їх усіх до єдиного. Доки ж ви, тварюки, станете жертвами моєї справедливої помсти. Видатний флейтист, курва. Це як плювок у лице. У нас нема видатних і невидатних, флейтистів та гітаристів, лідерів та лохів, у нас команда, ми «Jethro Tull» , і ми даємо світу цілковито нову музику….

Андерсона несло, невідомо, скільки б іще тримала його зворушлива промова, але тут відбулося те, що і мало відбутися: натовп ожив. Оточуючі накинулися на Ієна Андерсона, а за компанію і на інших рок-зірок, повалили їх на землю та почали бити ногами, били із люттю, до смерті.

Побиття рок-ідола переходить у звичайну масову бійку. Не люблю брати участь у подібних подіях, віддаю перевагу дуелям. Хоча певний естетизм у цьому все ж присутній, кров завжди красива, яким би шляхом вона не з’являлась.

***

Від спостерігання батальної сцени мене відриває дівчина у пенсне, та сама, що пила зі мною у момент руйнації моєї музичної кар’єри. Я так і не з’ясував тоді, як її звуть, але це і не мало значення.

– У тебе хвора уява, Поліграфе, – повідомляє вона.

– Знаю. Слухай, хто ти? Стара знайома або незнайомка? І те, і інше визначення здаються мені вірними, як це не парадоксально.

– Можеш називати мене Маргаритою, – відповідає юна леді, – пішли пити портвейн, доки ти не знеславив усіх рок-зірок шістдесятих.

– Підемо, – погоджуюся я, – у тебе із собою?

– А як же, – вона потрясає пакетом.

Я забираю у неї портвейн, і ми прямуємо до того самого дитячого садочка, сідаємо у альтанці. Вкрай дивне місце, тут майже немає дітей, зате нерідка можна зустріти гопників. Гопники ходять по алеям, миються у дитсадівській душовій. Іноді привиди гопників дивляться із вікна на випадкових відвідувачів.

Стаканів нема, я дістаю із пакета ножиці та відкорковую пляшку, п’ємо по черзі.

– Пий обережно, – кажу я, – дивись не проковтни Ллойда, що живе у пляшці.

– А що буде, якщо його проковтнути?

– Алкоголь не принесе тобі задоволення, – пояснюю, – окрім того, якщо ти вип’єш обережно та не проковтнеш Ллойда, ти можеш загадати бажання, і воно справдиться.

– А Ллойд п’є? – намагається з’ясувати усі подробиці Маргарита.