Слава ЗСУ!

Доки я згадую цей випадок, трапляється лихо. Назустріч мені гордовитою ходою виходить зграя бродячих псів. Вони побороли рабську собачу натуру, їхні очі палають вогнем жорстокості, вони страшніші за вовків. «Приїхали», – розумію я. Не вмію знаходити спільну мову із собаками, тим більше, навряд чи вдасться знайти її із цими здичавілими звірюгами. Невже на мене чекає настільки безславний кінець?

Розгортаюся та даю драла, покладаючи надію на щасливий випадок та промовляючи молитви усім відомим та невідомим богам. Чую за спиною тупотіння м’яких лап та погрожуюче дихання. Що це? Схоже, спасіння знайдено, переді мною високий паркан якогось приватного будинку, долаю його одним стрибком. Страх надає сил, якщо вміти ним керувати. Біжу у глибину двору. Хазяйський пес, скиглячи та піджавши хвоста, забивається до будки, свині та кури безладно метушаться, передчуваючи небезпеку. Мої переслідувачі навіть серйозніші, ніж я гадав. Вони також перестрибують через паркан. Ніколи не думав, що собаки можуть стрибати настілки високо, очевидно, це не зовсім собаки, радше якісь пекельні створіння, що вирвалися у наш світ. Бігти нікуди, обертаюся до переслідувачів, щоби прийняти смерть гідно та у битві. Але тут трапляється диво. Бродячі пси підбігають до свинячих корит та починають із задоволеним виглядом, помахуючи хвостами, їсти свинячий корм та хлистати помиї. Ніякі вони не пекельні створіння, навіть гордими тваринами назвати язик не повернеться. Спльовую на землю, перелізаю через паркан та йду.

Ніколи не заведу собі собаку, мені в неї нічому буде вчитися. Кажуть: який хазяїн, така й тварина. Гадаю, варто переінакшити. Господар, звісно, вчить тварину, але у першу чергу тварина вчить господаря. У мене був кіт, він навчив мене багато чому: правильно ходити, правильно дрімати, правильно позіхати… Час завести собі нового улюбленця, щоб навчив мене чомусь ще. Завтра рушу на пошуки, думаю, ноги самі виведуть у вірному напрямку. Скоріш за все, вони приведуть мене до зоомагазину, що ж, інтуїція підкаже. А може і до зоопарку, щоб я вкрав там мавпу.

Приходжу додому. Що б такого зробити? Є ідея картини – чоловік, який курить рибу. Затягується через хвіст, дим же йде з рота риби. Але малювати я не вмію та не люблю. Накочується депресивна хвиля, здається, я дарма живу та дарма продав арфу. Треба лягти спати. Ранок вечора мудріший – гарне прислів’я. Не у тому причина, що ранок здається мені прекрасним, це не так, але сон – велика сила. Є люди, яку сплять двадцять три години на добу. Я не з таких, але коли випадає можливість поспати годин тринадцять, це йде на користь.

***

Пошуки домашньої тварини – справа відповідальна. Внутрішній поштовх, незбагнений за своєю природою, підняв мене рано вранці. Ноги ведуть до метро. Музика не лунає. Деякі люди ходять з плеєрами, я ж у подібному потреби не відчуваю, я маю можливість вмикати та вимикати музику у своєму мозку. Це роз’їдаю мозок подібно до кислоти, але дуже зручно. Натомість народжуються та оформлюються дивні рядки: «Усі йшли містом із рушницями в кишенях, знімали свої маски на шляху, богиня літа фарбувала звірів згубними барвами бузку». Є враження, що я не висипаюся протягом усього життя. Ні, іноді висипаюся. Не нагадує пісню, але мелодійно. Повторюю рядки про себе, входжу до метро, дістаю ключі, знову ховаю їх до кишені. Постійно виникає позив відчинити турнікет ключами, а двері у квартиру – магнітною карткою. Із лякаючою регулярністю. Іноді мені здається, що я з’їхав з глузду, але це невдовзі проходить. Вважаю за краще почуватися здоровим душевно та фізично чоловіком. Цікаво, чи часто люди рахують сходинки на ескалаторі? Я вважаю, що їх неможливо порахувати. Одні в’їжджають, інші виїжджають. Ескалатор – річ незбагнена. Дехто вважає інакше, можна сказати, ми живемо у різних світах. Принаймні, ми сприймаємо світ по-різному, і між нами прірва.