Слава ЗСУ!

– Тут усе ясно, – промурмотів азіат, – будемо діяти. Але це пізніше. А зараз… Все одно ринок поруч…

Важко людині, не посвяченій у його думки, а гадаю, навряд окрім нього самого у ці самі думки хтось посвячений, зрозуміти, що малося на увазі. Отже не варто й намагатися.

***

– Блядь! – гучно та емоційно кажу я. Саме з цього слова починають свій ранок пропащі боги. Не впевнений, щоправда, що усі, але особисто я починаю ранок саме з цього сильного слова. – Блядь, – вже тихіше повторюю я та стягаю себе за руку із дивана. Не люблю рано прокидатися, це не мій шлях. Я йду до виходка, справляю нужду, приводжу себе у порядок та рушаю на кухню, саме там будуть сьогодні проходити мої дослідження.

Я вже сповна пізнав усі принади раціону англійської аристократії, більш того, став великим поціновувачем чаю із рибою. Настав час дізнатися, що ж відчувають пересічні англійці. Один із шляхів – з’їсти англійський сніданок. Взагалі-то я якщо й снідаю, то виключно коли маю можливість підвестися з ліжка не раніше полудня. Але ж англійські трудящі не можуть собі дозволити такої розкоші, вони щоранку встають рано-рано, їдять вівсянку, яєчню із беконом, п’ють чай з молоком.

Готую собі вівсянку та яєчню з беконом, із відразою пхаю в себе. Ну, нарешті, нещасні вони все ж таки люди. Втім, трудовому народові всюди несолодко, рабська праця на користь держави або чиїхось товстих гаманців сама по собі не приносить радості. Добре, тепер чай з молоком. Може, саме цей напій є їхнім порятунком?..

– Блядь, – вкотре із сумом мовлю я, – молока-то нема.

Доведеться йти на ринок. Одягаюся, відсуваю засув на дверях, виходжу на сходову клітку, запираю двері на висячий замок. Двері у мене зовні запираються на висячий замок, а зсередини ­­– на клямку. Це від злодіїв. Гадаю, їм буде соромно входити без запрошення до квартири, якщо на дверях висячий замок. Якщо ж крадії попадуться аморальні та безсовісні, що ж, принаймні, все це примусить їх замислитися та може відстрочити вторгнення.

Отже, я дістаю з кишені залізний транспортир, дряпаю на стіні слово «хуй» та спускаюся по сходах. Вийшовши з під’їзду, я окидаю поглядом двір, вітаюсь із бабусями на лавочці та швидким кроком прямую по дорозі, яка веде до ринку. Звісно, усі дороги ведуть до ринку, але яке це має значення?

Мені перебігає шлях чорний кіт, я вітаюся з ним. Кіт щось нявкає у відповідь та втікає. Через деякий час він знову перебігає мені дорогу, потім знову…

– Ти що глузуєш? – питаю я.

Кіт не зволяє відповісти, він якийсь час незворушно дивиться мені у вічі та неспішно йде геть.

– Ну і хуй з тобою, дурна комаха! – обурено кричу йому навздогін та йду своєю дорогою.

***

Після зустрічі із котом я наважуюся передбачити, що скучити мені сьогодні не доведеться. Зазвичай якщо вже відбувається зі мною щось незвичайне, концентрація його є чималою – казка скінчиться не раніше, аніж за добу.

Біля ринку я усвідомлюю, що був правий на всі сто. Біля входу я бачу старого знайомого – того самого азіата, якому я колись спродав свій безцінний інструмент. І арфа при ньому, між іншим. Одягнений старий у все той же халат, очевидно це одяг на усі випадки життя, застосовується і взимку, і влітку. Дивно, начебто халат він носить постійно, але той виглядає чистим і аніскілечки не поношеним. Певно у старого вузькоокого просто багато однакових халатів, і нічого іншого він принципово не носить.