Слава ЗСУ!

Салон виглядав вкрай заспокійливо, не кажучи вже про симпатичну, але втомлену життям контролерку та вусатого водія, що посміхався усмішкою блаженного. Згідно законів жанру контролерка мала виявитися лялькою, а шофер мав почати битися головою о броньоване скло й витворяти всілякі неподобства. Але цього не сталося, ми щасно доїхали до кінцевої, і я вийшов.

Покинувши затишний салон цієї задушливої пекельної машини на колесах, я викурив сигарету та, зайве не розмірковуючи, попрямував до входу у метро. Треба ж було потрапити сьогодні додому, у кінці-то кінців. Тим більше світ перетворювався з океано-розпливаючогося у звичайний, твердо-предметний.

Мені як завжди не пощастило. Потяг відійшов як раз у момент мого прибуття на підземну платформу. Причому це був потяг-примара. Є у моєму місті таке диво природи – невидимий потяг, я його називаю «потяг-примара». Чомусь він завжди відходить в момент мого прибуття на станцію, і я не встигаю помітити, чи входять до нього люди, і взагалі як інші громадяни ставляться до його прибуття. Незважаючи на невидимість, звуки він дає такі самі, як і звичайна підземна електричка, і час його відходу на табло фіксується. Іще я помітив, що інші люди не підозрюють щодо існування потяга-примари, у всякому разі роблять вигляд. Не виключно, звичайно, що в мене якісь проблеми із зором, і насправді це звичайнісінький потяг.

Я сів на краю платформи, звісивши ноги. Потяг-примара, наскільки я знаю, не приходить два рази поспіль, а від звичайного я вже точно ухилитися зможу, реакція в мене добра. У будь-якому стані. Роздуми мої почалися зі спомину про такий сумний факт як заборона на ловлю осетрів. Це ж треба таке придумати! Якщо простій робочій людині хочеться пожерти ікри, що ж їй, страждати? Ні, чорт забирай, я просто забов’язаний поїхати половити осетрів. Це ж цілком природна потреба! Людина вбиває довбаних осетрів не по приколу ж, а з метою отримання харчів. А значить все цілком нормально. Полювання. Людство повстало проти природи тисячі років тому, і тепер думає, що може щось змінити. Але ж ні. Скоро нашій тупиковій цивілізації прийде закономірний пиздець. І ніяких інших шляхів нема, а тут сперечатися ні про що, треба обставити присмерки цивілізації якомога більш ефектним чином.

Володар голосу у матюгальнику був близьким до того, щоб охрипнути до кінця своїх днів. Цікаво, яка їм різниця, сиджу я на краю платформи чи стою де-небудь у центрі. Добре, варто й справді зав’язувати із цією справою. Тим більш ось-ось прибуде потяг.

Так і сталося. Я погрузився до електрички та доїхав без пригод. В принципі, далі розповідати ні про що. Я прийшов додому і почав спілкуватися із галюцинаціями. Кого можуть цікавити мої дурнуваті галюцинації? Запевнюю вас, це вкрай тупі потвори і говорити тут ні про що.

***

У цей визначний день я вирішив припинити бухати (тобто не взагалі, а кожного дня та без перерви) та подумати про майбутнє. Музика відтепер була мені чужою. Я міг мати до неї відношення тільки в якості слухача. До речі, непоганий варіант продовження кар’єри – ходити країною у навушниках та слухати «Creedence Clearwater Revival» доки не вріжеш дуба. Ні, це несерйозно. Покінчивши із яєчнею, я одягнув чоботи, сунув до кишені пачку цигарок та запальничку і вийшов на несвіже пропахле вихлопними газами та іншою гидотною повітря. В мене була гостра потреба провештатись по вулицям, подивитися на життя рядових міщан та поміркувати про майбутнє.