Слава ЗСУ!

Владислав вислухав цю промову та нічого не відповів. Не міг. Він схопився за серце та сповз зі стільця.

– Владько, що з тобою?! – скрикнув священик. – Він кинувся до друга, але було запізно. Той був мертвий.

– Господи, упокой душу раба Твого Владислава та відпусти йому гріхи його, – зі сльозами на очах прошепотів Володимир.

Відійшовши від шоку та випивши за упокій душі друга дитинства, Володимир замислився. Що робити з тілом? Небіжчик у його теплиці… Розголос міг серйозно підірвати репутацію, та й, певно, породити неприємності із законом. Це було неприпустимо.

Батюшка рішуче вийшов із теплиці, пройшов до сараю та взяв у руки лопату. Протягом хвилин сорока він старанно копав яму у промерзлій землі. Впоравшись зі справою, він встромив лопату у землю та пішов у дім. Там він відчинив сейф та витягну ту саму злощасну скриню із неторкнутою половиною скарбів. Володимир виніс її у двір, потім притягнув із теплиці тіло. Він поклав останки Владислава у могилу, зверху поклав скриню. Закидавши яму землею, Володя перехрестився, опустився на коліна та заплакав. Сльози стікали із бороди та капали униз, зрошуючи свіжоскопану землю.

***

Я закурюю. Цікаво, чому дим від сигарети бузковий, а дим, що йде з рота, сірий? Дивлюся у вікно на підімни кран, він нагадує хрест із зсунутою убік поперечкою. Цікавий символ. Взагалі за певного стану душі можна побачити усю красу цього світу. Не завжди легко в це повірити, але усе є прекрасним: і телебашта на задньому плані, і пара, що піднімається із діри у асфальті, і калюжі. Але небагато людей здатні це побачити, тому що небагато хто є справді щасливим. Більшість знаходиться не на своєму місці. Суспільство диктує, що престижно, а що ні, а разом із тим будь-яка професія заслуговує на повагу. Є ж, наприклад, людина, яка ходить по туалетах із викруткою за допомогою цього нехитрого інструмента зливає воду у пісуарах. Це, принаймні, краще, аніж бути неохіпі із їхнім ідіотським гаслом «Drink blood, not wine!» та огидними манерами. Усі неохіпі зберігають у сраці десять гривень, які, відповідно до своїх таємних законів, мають передати своїм старшим синам у день їхнього повноліття, п’ють чужу горілку та ніколи не замислюються про прекрасне, це геть чужа річ для цих занепалих істот. Осі вони хочуть кинутися з головою до чорторию, але бояться вдаритися головою об дно, навіть заздалегідь знаючи, що воно м’яке.

Отже, продовжимо згадувати. Покинувши церкву, я пішов до пабу. Треба було випити. Там я замовив віскі та протягом певного часу сидів за стійкою та пив на самоті. Як у американських фільмах.

Допивши віскі, я замовив кухоль пива. Не встиг я зробити перший ковток, як поруч зі мною присів нетверезий чоловік та завів розмову. Він явно хотів за старою східнослов’янською традицією поділитися проблемами із першою-ліпшою людиною, що погодиться його вислухати та випити з ним. Я був не проти, треба ж людині вилити комусь душу. Усе корисніше аніж йти до психоаналітика. Та й здається мені, що на подібне задоволення у цього громадянина і грошей-то нема.

Чоловік замовив сто грамів та відрекомендувався. Його звали Яків, і він був євреєм, це було першим, про що я дізнався. Я взяв чайну ложку, розмішав нею пиво (це заспокоює) та приготувався слухати далі. Це була звичайнісінька побутова історія про спроби знайти нормальну високооплачувану роботу, нестачу коштів для сімейних потреб, двох маленьких дітей Льову та Софу, а також, у першу чергу, про стервозну дружину Ріву, яка регулярно гамселила непутящого чоловіка качалкою. Нічого цікавого, але, тим не менш, доречно для цього вечора.