Слава ЗСУ!

***

Яків вертався додому на автопілоті. Він із головою занурився у печальні думки. «Хоч би не влучила качалкою по тому ж місцю, що минулого разу. Це було б страшенно боляче», – так думав він про близьку зустріч із жінкою Рівою. Додому йти не хотілося. Але Яків, людина культурна та цивілізована, навіть помислити не міг себе ночуючим на вулиці або горищі. Ні до кого із друзів він піти не міг, у тих були жінки ще гірші за Ріву, його б на поріг не пустили, п’яного, принаймні. А якщо б і пустили, це потім обернулося б для їхніх чоловіків чималими неприємностями. Друзів Яків підставляти не хотів. Та й розумів він, що не прийдеш додому – тільки гірше буде.

Він йшов похитуючись, дивлячись під ноги, готуючи себе морально до майбутньої екзекуції. Раптом погляд знайшов цеглину. Точніше, уламок цеглини, здавалося б, що тут такого, якого тільки сміття на землі не валяється. Але Яків вирішив інакше, він підібрав уламок та сунув його до кишені. Треба було відвести душу. Що можна придумати краще, аніж розбити комусь вікно? Пошуки підходящого тривали хвилин п’ятнадцять. Десь Яша бачив людей поблизу та лякався, десь вікна виглядали занадто вбого, і йому совість не дозволяла завдавати шкоди людям, не менш бідним та нужденним, аніж він сам. Але нарешті підходяще вікно було знайдене. Квартира явно належала людині із статками вищими за середні. Яків відвів руку назад, прицілився та жбурнув цеглину прямісінько у центр. Та відскочила, не завдавши ніякої шкоди прозорій поверхні. «Ех, що буде, те й буде», – подумав здивований Яша, підійшов до вікна впритул (це був перший поверх) та з усього розмаху вдарив лобом. Це було боляче, але марно. Злякавшись, що його могли почути, невдаха кинувся геть та не зупинявся аж до своєї домівки.

Перед самими своїми дверима Яків згадав історію свого друга, такого самого бідолахи, як і він сам, якого дружина вигнала з дому та примусила їхати заробляти на втримання родини у далеку Москву. Варто сказати, все склалося доволі успішно, за пару років цей чоловік вже мав квартиру у російській столиці, перевіз сім’ю до себе, і вони жили заможно. Незважаючи на щасливу кінцівку цієї історії, Яків дуже боявся, що Ріва наслідуватиме приклад тієї жінки. Йому дуже не хотілося полишати рідне місто, у якому пройшло усе його життя.

***

Ріва сиділа на кухні та меланхолійно дивилася на розташовану на плиті каструлю, у якій варився бульйон. Вона думала про свого непутящого чоловіка-алкоголіка, який заробляв недостатньо для забезпечення заможного життя її, Ріви, та їхніх двох дітей. Це навіть якщо не брати до уваги гроші, які розтринькувалися на випивку. «Ех, завдам я йому прочухана», – думала жінка. Лише тільки вловивши рух ключа у замковій щілині, вона схопила свою вірну качалку та мерщій кинулася до дверей.

– Привіт, Рівочко, – сказав Яків заходячи, – розумію твій стан, але спробую усе пояснити.

Але зробити це йому не вдалося. Удар качалкою по голові, і Яша на підлозі. Усе йшло за звичним для даної родини сценарієм. Окрім одної, але дуже суттєвої деталі. Ріва зі словами «так тобі й треба, козел» нахилилася, схопила чоловіка за комір та зовсім вже було хотіла відтягти його до спальні, як раптом помітила, що тіло благовірного якась надто вже обм’якнуло. Помацавши пульс, вона обомліла – Яків був мертвий. Такого психіка нещасної жінки витримати не могла.

Коли її маленький син вийшов з кімнати, він насилу повірив своїм очам. За свій недовгий вік подібного йому ще спостерігати не доводилося. Подивившись кілька секунд, він пішов та розбудив сестру. І тепер діти вже вдвох споглядали дивну картину: батько їхній лежав на підлозі, мати ж, стоячи перед ним на колінах, трусила головою та відчайдушно молотила по тілу Якова дерев’яною качалкою.