Слава ЗСУ!

***

Марія Євгенівна, дитсадівська вихователька років сорока п’яти, захоплено в’язала шалик, періодично оксидуючи своїх пустуючи підопічних поглядом добрих зелених очей. Більшість дітей грали в довгу лозу, в покемонів або в церкву. Син батюшки Володимира Акакій із ранніх літ проявляв лідерські здібності та у відносно короткий термін не тільки пояснив одногрупникам правила цієї гри, а й зробив її достатньо популярною. «Далеко піде хлопчик», – подумала вихователька, із розчуленням дивлячись на те, як Акакій розмахує іграшковим кадилом. Двоє зведених братів-іноземців, всиновлених одностатевою парою із США (їхні батьки переїхали до нашої країни по обміну досвідом), яких не приймали до забавок однолітків, грали в сантехників. Втім, кілька дівчат, які після підслуханих ними розмов їхніх мам із подругами цікавилися іноземцями, спробували приєднатися, але були відринуті. Дівчат не брали до цієї гри. Кілька особливо неспокійних хлопчиків били за павільйоном міліцейського синка Андрійка. Усе йшло своєю чергою, майже усі діти були на місці. Відсутні були лише Василько, який зламав ногу, та двоє маленьких євреїв, брат та сестра. Чи то теж захворіли, чи то спізнюються. Вірним виявилося друге припущення.

– Доброго здоров’ячка, Маріє Євгенівно! – разом пролунали два дзвінких дитячих голоска.

Це й були ті самі близнюки, Льова та Софа. Схоже, вони прийшли до дитячого садочка самі. «Дивно, чому вони самі? Де їхня мати? – здивовано подумала вихователька. – Зрештою, євреї, хто зна, чого від них чекати?»

– Привіт, діти, – відповіла вона, – а де ж ваша матуся?

– Мама сьогодні не змогла нас привести, – поважно відповіла Софа, – вона їсти готує. Мі самі прийшли. Як дорослі.

– Так, – підтвердив Льова, – у нас сьогодні на вечерю будуть відбивні з тата.

– Що ж, принесіть і мені шматочок, – із посмішкою мовила Марія Євгенівна, подумавши при цьому про себе: «Дивна сім’я. Хто їх зрозуміє, євреїв?»

– Обов’язково принесемо, – сказали діти.

Глава 5

Останнім часом одне з найбільш відвідуваних мною місць – дім такого собі Никифора Федоровича на прізвисько Старий. Не дивно, що він носить подібне прізвисько, адже він насправді старий. Взагалі-то я терпіти не можу усіх цих дідів старих, що сидять на лавочках та пиздять на людей з висоти свого маразму. Але при старінні у душі людини можуть відбуватися найрізноманітніші процеси. Частіше за все вона елементарно перетворюється на старого тупого мудака, подібних до яких варто саджати на кіл, після чого грузити до кузова вантажівки та вивозити із країни подалі, щоб духу їхнього поганого тут не було. Інші практично не міняються, у мене, скажімо, була викладачка, яка в сімдесят із гаком років пурхала немов шістнадцятилітня, що не могло не викликати поваги. Треті набувають легкості й нічим не грузяться, вони не прийшли до нірвани, але знайшли щастя на шляху до неї. Четверті та п’яті нас не цікавлять, а до шостих я відношу Федоровича, і нікого окрім нього.

Минуле Старого губиться у тумані. Багато хто вважає, що раніше він був розвідником, але я думаю це не так. Єдине, що у ньому було від розвідника так це його скритність. Але все ж, думається мені, Никифор Федорович був мандрівним актором. Він їздив по величезній країні із різними театрами, переважно маловідомими, переважно по глибинці. Під час гастролей він зваблював наївних провінціалок, увозив їх з собою та губив по дорозі. Деякі з них переслідували його, але з ними Никифор зіштовхувався рідко, оскільки країна була чималою за розмірами, а маршрути його непередбачуваними. Іноді він провертав різноманітні афери, провертав настільки майстерно, що жодного разу не потрапив до рук закону. На частину здобутих грошей Никифор купував золото та ховав його у надійному йому одному відомому місці. Не те щоб легковажний актор був таким вже бережливим, але так підказувала йому інтуїція, якій він звик довіряти з дитинства. І не даремно він копив свій капітал, треба сказати. Нажиті статки допомогли Никифору Федоровичу на початку дев’яностих, у якийсь момент він зрозумів, що сам він вже не такий й молодий, а країна його з недавніх пір вже не настільки величезна, і пішов на заслужений відпочинок. Він купив дім на околиці Харкова, привів до ладу територію при домі, посадив кілька фруктових дерев, виділив ділянку під овочі. Незрозуміло, звідки взялася раптово у цьому мандрівнику та авантюристі любов до садівництва та городництва. А між тим, схоже, нема тепер для Старого більшої радості, аніж поратися зі своєю картоплею та помідорами.