Слава ЗСУ!

– Ну, привіт, шукачі скарбів, – сказав привид, – ви що, не знали, що поруч із коштовностями заривають мерця? Тепер ви, звісно, можете забрати багатство собі, але тоді вам доведеться миритися із моєю компанією. Буду волочитися за вами усюди, спати не давати. Якщо не влаштовує – вихід один, зарити усе назад.

Як не жаль було хлопцям скарбу, довелося знову закопати скриню. Товариство привиду їх не вабило, більш того, лякало настільки, що душа провалювалася у п’ятки.

За кілька днів Владислав повернувся до міста у вкрай засмучених почуттях. Він ще не знав, що його бабуся помре цього року, її будинок буде проданий, і до села він більше ніколи не повернеться. Але йому було дуже жаль втрачених скарбів. Це було нечесно, просто кажучи – западло. Так Влад і прийняв рішення робити западло людям, щоб не бути самотнім у своїх стражданнях.

І лише у цей знаковий день під час сидіння на лавочці та куріння сигарети без фільтра між другою та третьою затяжкою він остаточно усвідомив, що живе неправильно. Але ж він, Владислав, ще молодий, ще не запізно усе змінити. Ця думка покращила настрій, Влад поклявся собі більше нікому гидот не робити і вирішив почати нове життя. Першим його кроком був похід у церкву на сповідь.

***

Вистоявши чергу до сповідальні, Владислав сів та почав сповідуватися. При цьому він вловив якісь знайомі нотки у голосі священика. Втім, не можна сказати, щоби сам голос був йому знайомим, але у манері мовлення простежувалося щось рідне. Влад подумав, що це відбувається від того, що священик – божа людина, яка наставить його на шлях істинний. Він розповів про усі свої злочини та перейшов до розповіді про корені свої злоби. Але закінчити не встиг.

– Владька, це що, ти?! – пролунав здивований вигук із сусідньої кабінки. – Ну, нарешті ж!

Здивований Владислав вискочив із кабінки одночасно із священиком. Незважаючи на роки розлуки, він одразу ж впізнав дорослого та бородатого Володьку. Друзі обійнялися.

– Вован, трясця, скільки років! – радісно кричав той, що сповідувався.

– Владику! Як довго я тебе шукав! – у голосі батюшки звучало полегшення. – Поїхали до мене, мені треба стільки тобі розповісти.

Друзі вийшли із храму та сіли у машину Володимира, новенький «Мерседес».

– Приїдемо, – не відриваючи очей від дороги казав Володимир, – таке розповім. Не повіриш.

Десь за хвилин п’ятнадцять чоловіки в’їхали у двір розкішного маєтку. Поставивши машину а гараж, священнослужитель повів товариша до величезної теплиці. Там було затишно, у теплиці росли квіти, плодові дерева: яблуні, абрикоси, сливи; на площинці у центрі стояв стіл із самоваром посередині. Окрім самовара на столі були пряники, бублики, чайний сервіз, келихи та пару пляшок доброго вина. Випивши за зустріч, друзі дитинства кілька секунд сиділи мовчки. Потім Володимир мовив:

– Я, Владе, дуже радий. Я шукав тебе усі ці роки і нарешті із Божою допомогою знайшов. Думаєш, звідки усі ця розкіш? Адже я чесна людина, священик. Справа в тому, що після того, як нам довелося закопати знайдений скарб, я не міг спати. Було дуже прикро, що ми не можемо скористатися подарунком долі. І знаєш, я думав про це багато днів поспіль, і в решті решт рішення було знайдене, таке просте, що я засміявся. Наступної ж ночі я пішов на те місце і кілька часів молився за упокій душі мерця, який охороняв скарби. І успішно ж, я викопав скриню та розбагатів. Усе б добре, але тепер мене бентежило інше. Адже скарб ми знайшли разом, і він по праву належав нам обом. Я шукав-шукав тебе, але не знайшов. Знайшов навіть твоє старе місце проживання, але твоя сім’я переїхала, і ніхто не знав куди. Усі ці роки я зберігав твою частку, тепер я хочу віддати її законному власнику. До усього вищесказаного додам, що коли ти пустиш частину багатства на справи богоугодні та зробиш це від чистого серця, це спокутає твої гріхи.