Слава ЗСУ!

Я впізнав грішника. Нещодавно у центрі міста він штовхнув мене та вихопив з моїх рук сумку. Але він не був простим крадієм. Відбігши на кілька метрів, цей чоловік, якого, судячи з усього, звали Владислав, жбурнув річ у ріку Харків та дав драла. Дебіл, – що ще можна було сказати? Звісно, сумка, враховуючи глибину, не потонула, але річка доволі широка, дістати сумку було непросто.

***

Владислав влаштувався на лавочці, курив сигарету без фільтра та із журбою дивився на хмари. Він думав про життя. Схоже, останні роки він прожив неправильно. Він був нещасливий, у нього не було родини, коханої дівчини, друзів, з рештою, взагалі не було близьких. Ще Владислав був бідним. «Так далі жити не можна», – думав він. Владові було нестримно соромно за себе.

Протягом вже багатьох років він регулярно пакостив людям спідтиха. Це перетворилося чи не на сенс життя. Владислав ставив перехожим підніжки, плював їм на голови, крав потрошку, причому не з метою наживи, а тільки щоб зробити капость. Причини такої поведінки, як це не вульгарно, слід шукати у його дитинстві.

Багато років тому Владислав, на той момент ще цілком нормальний хлопчик, приїхав на канікули до бабусі у село. Йому там надзвичайно сподобалось. Ряснота фруктів, річка неподалік, красива природа – усе було чудово. Окрім того, Влад затоваришував із іншими дітлахами, місцевими та приїжджими. Особливо міцною була його дружба із хлопчиною на ім’я Володимир, власником доброго хороброго серця та буйної фантазії. Діти майже весь час проводили разом, вигадуючи усе нові й нові ігри. Усе йшло найкращим чином до того нещасливого дня, коли друзі, надихнувшись прикладом літературних героїв Тома Соєра та Гека Фінна, не вирішили піти шукати скарб. Пошук скарбів вони почали із одинокого старого дуба, що стояв на пагорбі на околиці села.

Тієї ночі, непомітно висковзнувши з домівок та озброївшись лопатами, хлопці попрямували до пагорба. За чверть години до дванадцятої вони вже були на місці. Очікування було нестерпним, у світлі повного місяця оточуючі предмети відкидали моторошні тіні, звуки, які в інший час здавалися б звичними, як то ухання сови або скрипіння гілля, нині слухалися інакше. Це викликало біг мурашок по шкірі, примушувало серця завмирати. Нарешті, дочекавшись опівночі, хлопці визначили, куди падає тінь, і почали копати. Робота їх захопила, і страх на деякий час розсіявся, аж доки не відбулося дещо значно серйозніше за нічні тіні та шурхоти, здатне викликати переляк у майже будь-якої людини.

Усе було б нормально, якби вони нічого не знайшли. Це б не надто й розчарувало наших героїв. Адже навіть улюблені літературні персонажі знайшли скарби далеко не одразу. А у реальному житті скарби відкопуються значно рідше, аніж у пригодницьких книжках. Але це ж треба, у Володимира та Владислава знайти скарб вийшло з першого разу. Не минуло й чотирьох хвилин, як лопата наштовхнулася на щось тверде. Це була окована залізом дерев’яна скриня. Хлопці подвоїли зусилля і, коли їм вдалося підняти її на поверхню, протягом хвилин трьох просто стояли та дивилися на знахідку палаючими від захвату очима. Вони просто не вірили своєму щастю. Нарешті, збивши замок лопатою, Владислав рішуче підняв кришку.

Всередині і справді були скарби. І не тільки вони – перед хлопцями раптом виникла прозора мерехтлива людська постать.