Слава ЗСУ!

– Але ж, – крізь сльози промовив Михайло, – я не заперечую існування Бога. Просто я не можу бути впевненим, що Він є.

– Це у тобі найогидніше, невірний, – скривився Джим, – навіть у атеїстів є віра – віра у відсутність Бога, у людину, дехто із них – величні люди. Ти ж – тупа худоба без віри. Гівнеце. Час моєму другу згадати навички ката.

Люцій тим часом вже розклав хмиз під стовпом, вкопаним заздалегідь у землю. Як Міша не впирався, його зусилля були марними перед міцною хваткою його ката, який потягнув його до стовпа та прив’язав.

– Гори! – скомандував Слейд, і вогнище запалало. Люцій дивився на муки жертви із несказаною насолодою, він згадував старі добрі часи.

– Що ж, друже Люціє, – сказав Джим, коли єретик перетворився на попіл, – ми зробили сьогодні велику справу. Тож пішли до ріки, змиємо з себе гнилу кров грішників.

Глава 4

Я сиджу у кріслі підібгавши ноги, читаю з монітора твори андеграундних авторів. Іноді в мене втомлюються очі. Тоді я на кілька секунд замружуюсь та розумію, що такого ефекту як раніше не буде ще довго. Приблизно півроку тому, коли я засинав, а часто й коли просто заплющував очі, перед моїм поглядом із періодичністю дещо менше секунди мінялися картинки з зображеннями цього світу, а також і інших світів. Втім, не виключаю, що тільки інших світів, оскільки в усіх цих місцях я ніколи не бував. Або ж це були якісь віддалені екзотичні куточки нашої Землі. Складалося враження, що хтось демонструє мені слайди. А потім апарат зламався, і я, заплющивши очі, нічого не бачу, але вірю, що коли-небудь це повернеться.

Поруч зі мною на табуреті стоять чотири склянки із настойкою. До цього дня я давно не пив настойку, не найкраще пійло, але, тим не менш, я за ним скучив. Окрім склянок – бляшанка з-під горішків, яка використовується нами у якості попільнички. Можливо, саме та бляшанка, кришку від якої я носив у торбі кілька днів, згадуючи про неї тільки у місцях, де нікуди її було викинути. Я зрозумів, що не зможу позбавитися кришки таким шляхом, та подарував її своєму другові, музиканту Льосі Бабуїну, який і донині носить кришку як талісман.

Окрім мене у кімнаті перебувають троє моїх друзів: мій адвокат Льоха, талановитий, але вкрай неорганізований письменник Саня Цвірк та найгламурніший чоловік Харкова Кеппе Лав. Вони грають у преферанс. Кеппе прохає поставити якусь пісню. Він не може замовити свою улюблену «Хайль, фюрер» гурту «Коррозия металла», цієї композиції немає у пам’яті, окрім Лава ніхто з нас таку музику не слухає. Тому доводиться напружити мізки та згадати інші пісні. Я ставлю. Добре, що я змінив Кеппе на місці діджея, у нього дивне ставлення до музики. Він прокручує окремі частини пісні та не дослуховує до кінця.

Я відриваюся від читання, заплющую очі та згадую події учорашнього дня. Останнім часом в мене лажає пам’ять, треба її тренувати. Перший яскравий спогад – церква. Мороз вдарив неочікувано. Я вештався містом та дуже змерз, увійшов до церкви погрітися. Деякий час я стояв та розглядав ікони, потираючи долоні, щоб руки скоріш відігрілися. Раптом увагу мою пригорнула примітна подія: із кабінок для сповіді вистрибнули одночасно священнослужитель та грішник, вони дружньо обійнялися.

– Вован, трясця, скільки років! – радісно кричав той, що сповідувався.

– Владику! Як довго я тебе шукав! – у голосі батюшки звучало полегшення.