Слава ЗСУ!

***

Старий зустрічає мене як і завжди дуже добре. За усіма правилами гостинності, я не помітив у ньому серйозних змін. Хіба що певна атмосфера таємничості відчувається у повітрі. Отже, дід Никифор впускає мене до хати, проводить на кухню. Ставить на стіл самовар… Без самовара ніколи не обходиться, це улюблений фетиш старого Никифора. Він дістає посуд, зв’язку бубликів, портвейн. Портвейн найкращий, за чотири гривні із копійками, найдешевший, що все ще можна відшукати у сучасному Харкові. Старий добре тямить у портвейні, як і в музиці. Ми хиляємо по скляночці, та ґазда розливає чай. І тут я помічаю як дещо, що занепокоїло мене ще при вході, набирає конкретну форму. Зазвичай із розташованої неподалік студії лунають звуки доброї музики. Тепер же… Я прислуховуюсь.

– Що це за хуйня? – питаю я.

– Піди подивись, – таємничо шепоче Никифор Федорович та змовницьки підморгує.

Я виходжу, прочиняю двері, втім, можна було б зрозуміти і не роблячи цього. Варто було лише прислухатися. Реп. Причому найнизькопробніший. Я зачиняю двері, вертаюся на кухню, підсідаю до столу. Сиджу, мовчу. Старий розливає портвейн, ми випиваємо.

– Час настав, – урочисто повідомляє він. Ми виходимо, хазяїн зачиняє двері на засув зовні. Я завжди дивувався наявності цього засува. Ми виходимо на вулицю, він дістає із кишені якийсь пристрій та натискає на кнопку. Дім Никифора вибухає.

– Ось так ось, друже, – каже він, – ти прийшов як раз вчасно. Я радий. А тепер бувай, йди своїм шляхом. Може ще й побачимось, хоча навряд. Він повертається до мене спиною та йде собі у східному напрямку. Що саме по собі нічого не значить.

Глава 6

Станіслав йшов по вулиці Пушкінській нетерплячою ходою, виляючи з боку у бік своїм об’ємним задом. Він кипів від люті. У цей день у Палаці студентів ХПІ повинен був відбутися черговий тур чемпіонату Харкова з гри «Що? Де? Коли?». Стас був фанатом цієї гри, вона була серед небагатьох його радощів у цьому жорстокому світі. Товариші ж його по команді не усвідомлювали усієї важливості події. Вони навіть не спромоглися, як це роблять усі поважаючі себе знавці, зібратися потренуватися за кілька годин до гри – усі послалися на якісь важливі справи. Ніби успіх команди це неважливо! «Які все ж безвідповідальні люди! Це неприпустимо», – думав на ходу Стасик.

Повернувши наліво та пройшовши арку, Станіслав зупинився та деякий час так і стояв посеред дороги, відсторонено дивлячись на Палац студентів. «Нехай тільки спробує хтось не явитись», – гнівно подумав він. Але що зробить у цьому випадку наш герой, додумати не вдалося – роздуми було перервано водієм, який наполегливо сигналив та матюкався, бо гладке тіло Станіслава загородило проїзд.

Відійшовши з дороги, Стас рушив до кіосків, у яких торгували фаст-фудом, він розсудливо вирішив, що до гри часу ще багато, і він встигне як слід перекусити. Протерши окуляри та уважно проглянувши меню, Стасик замовив шаурму та каву, дочекався виконання замовлення та влаштувався за вільним столиком. Відкусивши шматочок та сьорбнувши кави, він із насолодою примружився – часу після обіду пройшло чимало, почуття голоду давало про себе знати. Вирішивши вижати із ситуації, яка склалася, максимум, Станіслав дістав з торби популярну розважальну газету, щоб почитати за їжею анекдоти та цікаві історії. Він розгорнув газету перед собою та відкусив ще шматочок. Побачене шокувало його, недожований шматок шаурми вивалився із відкритого від подиву рота. На другій сторінці газети красувалася величезна фотографія ерегованого чоловічого статевого органа. І це у цілком пристойній газеті, яку щотижнево читають тисячі харків’ян різного віку. Під фотографією був підпис «це хуй». «Що це означає? – ледь не плачучи подумав Стасик. – Куди світ котиться? Чортівня якась». Здогадуючись, що може на нього очікувати далі, Станіслав від гріха подалі закрив газету, зіжмакав її та викинув до смітника. Потім він прийнявся меланхолійно доїдати, озираючись по сторонам, у кого б попрохати сигарету. Піклуючись про здоров’я, Стас кинув палити місяця два тому, але тепер це вже не мало значення.