Слава ЗСУ!

***

У актовій залі було доволі шумно. Знавці в піввуха слухали ведучого, який оголошував регламент турніру, вставляючи час від часу пласкі жарти, перемовлялися між собою, переважно про майбутню гру та ігри, що вже пройшли, деякі їли та пили. Раптом усі затихли. На сцену вийшов не знайомий нікому із присутніх молодий чоловік у малиновому піджаці. Він недбало махнув рукою у бік ведучого і той, наче граючи у «Море хвилюється раз», завмер із відкритим ротом та мікрофоном у руці.

– Доброго дня, шановні знавці. З вами Джим Слейд, я прочитаю вам невеличку лекцію, сенс якої навряд чи буде второпаний вашими убогими свідомостями. Отже, інтелектуальна еліто суспільства, слухай мене, я назвав цю лекцію «Психоделічна любов або погоня за примарами». «Зброю до бою готуй, досить корчити їй гримаси. Психоделічна любов народні здіймає маси», – писав один сучасний автор пісень, які ніхто не співає. «Їй» – малося на увазі реальності. І він правий, лише віра у чудеса, казки та силу психоделію дає владу над нею. Змінивши свою свідомість, можна змінити реальність так, що її неможливо буде впізнати, я не маю на увазі божевілля. Я хотів би показати застосування мистецтва психоделізації на двох яскравих прикладах – пошуках дверей та коханні до панянки. У багатьох літературних творах люди відчиняють звичні для них двері, хоча б до туалету, і виявляється, що це шлях до інших світів. Не дарма ж існують історії, дитячі страшилки, оповідання Стівена Кінга (треба сказати, цій людині багато відомо, на рівні підсвідомості, принаймні) і так далі, що розповідають про дивних істот, які вилазять із шафи. А розповідь про Бабая чого варта? У ряді казок людина сідає до ліфта та замість першого поверху відправляється у гості до невідомого народу, або люди видять двері, які не бачить більше ніхто. Останній випадок, звісно, є гарантом подорожі до незнаного. І повірте, заглядаючи за двері у очікуванні дива, рано чи пізно ви на нього наштовхнетесь. Перейдемо до другого пункту – психоделічного кохання до жінки. Коли закоханий прагне знайти свою даму серця у хаосі світу без всяких підказок, інтуїтивно, намацавши нитки долі. Він бачить у цьому запоруку свого успіху. Життя перетворюється на вештання містом, вираховування шляхом своєї збудженої фантазії місць, де може проводити час кохана, погоня за дівчатами, які нагадують здалеку знайому панянку. Тобто і в першому, і в другому випадку ми бачимо нескінченно довгу погоню за примарами. І най знайде той, що шукає. Джим клацанням пальців вивів із заціпеніння ведучого та розтанув у повітрі. Ведучий обезсилено осів на підлогу. Деякий час усі сиділи у ступорі, не знаходячи можливості вичавити з себе бодай слово.

– Що це було, блядь? – сказав нарешті один із знавців.

***

Перший тур ми відіграли як зазвичай, ні добре ні погано. Причинами тому були по-перше перебір гравців (оптимально грати у «Що? Де? Коли?» втрьох, причому коли хоча б двоє грати не хочуть, перевірено досвідом), по-друге – недостатньо інтенсивне тренування, яке у випадку нашої команди «Children of Коршун» заклечається у поглинанні горілки та пива. Ми грали у цю гру вже роки три-чотири, головною причиною потрапляння до цієї тусовки ерудитів була можливість їздити по різноманітним заміським фестивалям, де можна непогано відпочити. Також було весело знущатися із знавців, примушуючи їх на іграх вивчати все більше нових слів.

Особливо яскраво згадується один епізод із позаминулорічного фестивалю у Занках. Тоді зранку до нашої потерпаючої з похмілля команди підійшов один вельми авторитетний знавець із Москви, людина вкрай інтелігентна та гламурна. Поправивши берет на голові, він присів за наш столик та сказав: