Слава ЗСУ!

– Вы не видели моего кофейничка? Оставил в мойке и не могу найти. – Після чого була довга розповідь про те, який це добрий кавник, якого року випуску, із якими візерунками, якими майстрами був зроблений.

Нарешті відомий філософ та ідеолог Різограф, що тоді грав у нашій команді, який до того вдавав усім своїм виглядом рослинну форму життя, підняв на оповідача мутні очі та прямо спитав:

– Шо, чайник зпиздили?

Вираз обличчя богемного інтелектуала варто було побачити.

Так ось, у перерві ми, як зазвичай, йдемо курити. Я виходжу першим, інші затримуються. Верчу сигарету у руках та чекаю на товаришів по команді. І тут до мене підходить дуже дивний на вигляд хлопець у малиновому піджаці.

– Джим, – відрекомендовується він.

– Поліграф, – потискаю простягнуту руку.

– Слухай, Поліграфе, – каже Джим, – я повинен зараз тобі дещо продемонструвати. Пішли-но зі мною.

– Куди?

– Ну, можна сказати, що до пивниці. Хоча це не зовсім звичайна пивниця.

– Ні, Джиме, – не погоджуюсь я. – У мене гра, не можна підводити команду. Давай пізніше вже з усіма хлопцями рушимо.

– Гру й без тебе зіграють. А я хочу продемонструвати тобі дещо незвичайне. Чи в тебе надлишок чудес у житті? Треба поспішати, час не стоїть. – Заперечує мій новий знайомий.

– Добре, йдемо.

Ми, не кажучи ані слова, крокуємо міськими вулицями, у решті решт виходимо на Сумську. Там на нас вже чекають біля дверей якогось закладу, аристократична зовні панянка та чоловік у діловому костюми із віслюком на вуздечці.

– Нас із віслюком пропустять? – питаю я.

– Звісно пропустять, віслюче! – радісно вигукує хазяїн тварини.

Входимо до кафе, сідаємо за столик.

***

Ми розташовуємося за столиком, і до нас одразу ж підбігає офіціантка із змученим, але милим обличчям, приносить меню.

– Ось що, дорогенька, поки ми обираємо, я попрохав би привести викидайла, – каже чоловік з віслюком, однією рукою посмикуючи вуздечку, іншою поправляючи краватку.

– І попільничку, – тихо каже панянка. Це перші слова, що я від неї почув.

– Хвилиночку, панове, – говорить офіціантка та делікатно втікає.

За кілька секунд перед нами вже стоїть попільничка, усі, окрім джентльмена із твариною, закурюють. Леді курить дешеві сигарети «Classic», я курю свій улюблений «Alliance», Джим – гротескно товсту та довгу цигарку. Ще за кілька хвилин підходить викидайло. Непропорційно маленька голова сидить на велетенському тулубі богатиря. Таке враження, що верхня частина черепа у нього відпиляна. Втім, зір не вводить мене у оману. Викидайло знімає за волосся верхню частину голови та вітається. Дівчина сміється. Викидайло схиляється перед чоловіком із твариною, підбігає офіціантка, приносить золоту ложечку для кави. Чоловік із віслюком приймає ложечку, пов’язує навколо шиї білу серветку та починає повільно їсти мізки викидайла, примружуючись від задоволення. Всі інші замовляють пиво, пиво приносять, ми підіймаємо келихи за світову революцію.

– Ви неправильно тримаєте келихи, віслюки, – робить зауваження джентльмен з віслюком, відриваючись від трапези.