Слава ЗСУ!

***

Ага, ледь не забув розповісти про одну доволі цікаву особливість життя старого Никифора. Він любив, згідно його власному виразу, «грати у божевілля». Доволі часто він «з’їжджав з глузду» та втікав до лісу. Старий казав мені, що він просто любить ліс. Але добиратися до ліса бігом із божевільним виглядом – частина своєрідного очисного ритуалу. За інших обставин людині не варто входити до лісу, вона не достойна цього. Відвідуючи ліс, ти повинен хоча б трошки з’їхати з глузду, ліс любить юродивих. Одного разу я рушив із ним на одну із подібних прогулянок, я зрозумів, що у чомусь він правий. Я почувався доволі безглуздо, добираючись до лісу бігом висунувши язик, але, вбігши до лісу, я відчув себе надзвичайно легко. І гуляючи лісом, я відчував свою єдність з ним, з усіма його деревами, небагатьма вцілілими тваринами та п’яними студентами, які горланили пісні біля багаття.

Безумовно, цей похід до лісу запам’ятався мені. Навряд чи я буду регулярно бігати до лісу із висунутим язиком, але, тим не менш, варіант повторного візиту я не виключаю. Все ж таки це здорово – з’їжджати з глузду та втікати до лісу.

***

Отже, мій шлях, шлях досліджень, шлях боротьби з недавніх пір, продовжується. Про свою боротьбу я іще нічого не розповідав і поки ще не буду, дасть Бог, розповім пізніше, якщо залишуся живим, звісно. І мій шлях ось-ось повинен перетнутися із дорогою, якою крокує по життю Старий. Наші шляхи вже не раз зближувалися між собою, не думаю, що вони зіллються у один, все ж таки ми зовсім різні люди. Тим не менш, наближувалася наша головна зустріч, здатна якщо не кардинально змінити наші життя, то, принаймні, врізатися у пам’ять, залишивши незмивний слід. Це вам не просто помахати ручкою при зближенні стежок та піти далі, це зіткнення. Частіше за все після таких зіткнень дороги або на деякий час (трапляється, що й назавжди) зливаються у одну, або навпаки надовго, а то й назавжди віддаляються одна від одної.

Нещодавно по місту поповзли чутки, що дід Никифор збожеволів. Я цьому, звісно, не повірив. Такі люди не з’їжджають з глузду, у них це не може вийти при усьому бажанні. Як може бути позбавлена розуму людина, юродива від народження?

Дід явно переслідував якісь свої цілі. Я намагався з’ясувати подробиці його нібито божевілля, але інформації було вкрай мало. Розлючені рок-музиканти, яких Никифор віднині і на поріг не пускав, лякаючи рушницею та погрожуючи розправою, били об голови скарбнички та продавали предмети розкоші, щоб на виручені гроші сяк-так продовжити розвиток власної кар’єри. Багато хто з горя пив по-чорному, й домогтися від них чогось путнього було неможливо. Легко пішли на контакт лише музиканти «Птиці – парровоз», але користі від них не було як молока від цапа, оскільки із Старим вони так і не познайомились. Музиканти ж, від яких користі було дещо більше, скажімо, як від віслюка лайна, при одній лише згадці імені свого минулого доброчинця, або шаленіли та трощили все навколо, або навпаки уходили глибоко в себе. Конструктивного діалогу не виходило.

Що ж, вирішено, я йду до Никифора Федоровича, маючи у своєму розпорядженні мінімум інформації, на свій страх і ризик. Можливо, він відстрелить мені голову, або підстрелить мене у сраку, коли я буду тікати, або виведе з хати полк гопників та скінхедів, що знайшли там притулок, і вони не залишать від мене мокрого місця… Але, якщо він, як я й очікував, симулює божевілля, усе обійдеться. Тим більше я ж тепер не музикант. Тож я підходжу до хвіртки, натискаю на ручку…