Слава ЗСУ!

Серед нас зібралися виключно достойні люди, найкращі чоловіки та дами з тих, що померли останнім часом. Митці, клоуни, патологоанатоми-любителі, серійні вбивці, поети, революціонери. Аристократія, таких людей на кіл не саджають, хіба що у збочених та аморальних державах. Вам не доведеться всерйоз завдавати собі клопоту, лише візьмете участь у одній виставі. Потім усі звільняться від нинішніх тіл та рушать по місцям майбутнього проживання. Я розумію, що небіжчиком бути неприємно, але доведеться трошки потерпіти. Заради благої справи. Скучити не доведеться.

***

Я проводжу час у їдальні для робітників Держпрому. Це один із найдешевших питних закладів Харкова, і публіка тут збирається найрізноманітніша, поруч можуть опинитися, наприклад, підпільники та співробітники держбезпеки, і нікого це не здивує.

За сусіднім столом двоє підпитих студентів ведуть розмову про кіноіндустрію, перекидаючись фразами між прийомами горілки «Люботинн» та салату з моркви. Один каже:

– Символ стрічок Фелліні – повія. Його твори, можна сказати, стоять на межі між темним та світлим мистецтвом, вони демонструють нам всю мерзенність обивательського життя.

– Його мистецтво мені імпонує, – відповідає другий, – але у нього є істотний недолік, як і у більшої частини мистецтва в цілому. Люди творять красиві речі, розповідають гарні історії, але справа у тому, що вони не життєві. Адже реальне життя не схоже на зв’язну розповідь, воно сповнене сумбуру.

Підлога поруч із їхнім столиком зацементована. Дивно спостерігати цементний прямокутник десь два метра на метр посеред старого звичного паркету. Ця вада з’явилася доволі недавно, складається враження, що на цьому місці схований труп людини.

Компанія за столом різношерста, багатьох я ледь знаю, декого не знаю взагалі. Один із них розповідає трагікомічну історію своєї любові до жаб:

– Я усе життя мріяв завести справжню жабу, – каже він, граючись із іграшковою.

– Так чому не завів? – Цікавлюсь я. В решті решт, це ж не така й рідкість, можна придбати у будь-якому зоомагазині. Чимало людей їх тримають, це ж не рак, наприклад.

– Ні, моя мама цього не стерпить, – трагічно констатує мій співрозмовник, – завела тупу кішку. Її шугнеш – під диван одразу, а дірка маленька, так вона головою об диван б’ється, настільки тупа.

Так, дійсно, настільки дурної кішки я за все життя не зустрічав. Цей чувак, певне, найбільш гідний із моїх сьогоднішніх випадкових сусідів по столу, я його ім’я одразу запам’ятав – Наводка. Ось п’яні жінки розмовляють про рольові ігри. Поруч сидить п’яний як чіп мужик, він плює на стіл, гадаючи, що тим самим виражає протест проти суспільства. Цей чоловік у повсякденному житті є втіленням повного невір’я у світле майбутнє. Але зараз він звинувачує в цьому інших. У мене останнім часом надто багато знайомств. Це вкрай нудно. Який інтерес слухати історії про те, як хтось працював у музеї, або дізнаватись чиюсь думку про творчість Боба Ділана? Я навіть не запам’ятовую їхніх імен.

Тим часом Наводка продовжує свою розповідь, він повістує про спійману колись жабу:

– Спіймав її, вона уся чорна та у бородавках. Береш її – вона від страху сциться. Потім відпустиш, знову схопиш – знову сциться. Така прикольна, – оповідач мрійливо зітхає.