Слава ЗСУ!

Я, час від часу присьорбуючи з горнятка, розмірковую над тим, що відбувається. Не віриться у смерть Слейда, це, схоже, був якийсь фокус. Джим, людина, яка за кілька днів явила мені стільки чудес, що я й десятої частки за усе життя до нашого знайомства не бачив, не може бути просто нездоровим епатажником. Мені взагалі не віриться якось у його смертність.

Учора під вечір я зустрів Люція та, звісно, одразу ж зажадав пояснень. Але соратник Джима уникнув прямої відповіді. Сказав, що буцімто ще не час посвячувати усіх у план, запропонував потренувати кмітливість та спробувати здогадатись самостійно. Єдине, що він мені розповів, це доволі незвичайну казку, яка стану речей аж ніяк не прояснювала. Дивіться самі, яку мову вів Люцій:

– Ця історія нерідко розповідалась у шинках за часів Ганса Християна Андерсена. Її авторство оповідачі зазвичай приписували самому видатному казкарю, хоча насправді усі були впевнені, що це не так. Почнемо по порядку. Якось багато століть тому жив собі на білому світі один шляхетний лицар. Він був чудовим воїном, окрім того, гарний з себе, хоробрий, знатний, розумний. Користувався шаленою популярністю у дам. Але от лихо – мирські жінки не приваблювали його взагалі. Хотілося лицарю знайти собі наречену чарівну, дріаду там, або фею принаймні. Довго мандрував він світом, і одного чудового дня на березі водойму побачив русалку. І покохав він її, і вона його покохала. Привіз наш герой свою новоявлену незвичайну наречену до себе у замок та поселив у ванній. Піклувався про неї, були вони щасливі. Але ось біда – чи то повітря вплинуло на русалку негативно, чи то харчування незвичне, але стала русалка старіти. Наречений же її був настільки закоханий, що не помічав цього до пори до часу. Але довелося йому одного разу поїхати на кілька місяців у похід. І що ж ви думаєте побачив він у ванній після повернення? Мерзенну стару. Тут стиснулося від образи серце лицаря, вихопив він під впливом емоцій свій меч та розрубив русалку навпіл. Нижня частина була продана до рибної лавки, верхня ж – до анатомічного театру. Така ось сумна казка.

– А що стало із лицарем? – проявив я природну допитливість.

– Це не є відомим, – розвів руками Люцій, – але виходячи з того, що про це промовчали, можна зробити висновок, що певно попустився наш лицар, знайшов собі нормальну бабу та став жити як усі. Добре, Поліграфе, незабаром побачимось. Займайся поки що своїми справами. Коли вже взяв на плечі місію підбору кадрів, виконуй, будь вже такий ласкавий.

Сказавши це, він полишив мене, здивованого та спантеличеного, посеред вулиці, серед перехожих, які у житті із подібними загадками не зіштовхувались. Добре, – вирішив я, – піду додому, варто порозмислити.

Перед поверненням я вирішив побродити ще трошки по центру. Я, як і майже завжди у подібних обставинах, у першу чергу купив пляшку пива. Потім неспішно прогулювався, періодично зупиняючись десь осторонь. Під час однієї із таких зупинок я викурив сигарету та кинув недопалок до смітника. Сміття загорілося. Перш ніж це помітила двірничка, я встиг відійти, уникнувши таким чином неприємної розмови. «Що ти накоїв?» – можливо, спитала б вона обуреним тоном. Я б відповів: «Ніц аморального. Я все зробив найкращим чином, не кидати ж недокурок на асфальт? Ось коли б по боках дороги на постаментах стояли попільнички, та раби у туніках ходили б поміж ними із велетенськими каструлями, витрушуючи відходи тютюновживання, я б вчинив інакше». Але навіщо ділитися із немолодою втомленою від життя пані своїми мріями? У найближчі роки їм навряд чи судилося реалізуватися.