Слава ЗСУ!

Ось в старі феодальні часи із цим було простіше – ніхто не палив. Мужики спокійно робили свою роботу, хто тварин годував, хто траву косив. Закінчивши працювати у полі, наприклад, діставали вони турботливо загорнуті дружиною у сорочку, вишиту драконами, гамбургери, горілку та кока-колу, та, перекусивши зі смаком, примовляли з гордістю: «Тру покосили». Багато хто лає мене за використання слова «тру», начебто не наше воно. А як на мене цілком українське.

Так думки перестрибували з одного на інше. То згадувалася мені одна мила дівчина із нотатником, яка явно проводила якесь соцопитування. Не пам’ятаю її обличчя, але цей погляд! Ми з друзями у той день шукали реквізит для однієї вистави, шукали декілька годин безуспішно. Три голодних, злих чоловіка, неголених, брудних, зі слідами багатоденного п’янства на лицях. Як вона від нас шарахнулась, справедливо розсудивши, що таких ліпше не чіпати. У наступний момент я думав вже про інше, а конкретно: чому уночі, коли я лежу у ліжку за комп’ютером, мені хочеться жерти та кави? Я майже ніколи це бажання не задовольняю, ліньки сходити на кухню. А вранці, коли я прокидаюся, це бажання щезає безслідно. Ніколи не розумів, як це люди можуть просинатися голодними. Це нагадує міф. Як те твердження, що неодноразово повторює щодо мого друга Рика інший мій друг Кеппе Лав: «Рик вранці прокинеться та захоче горілки». Не пам’ятаю, щоб дійсно хоча б раз цей вельмишановний пан так вже забажав горілки зранку, але Кеппе продовжує так говорити, щиро при тому вірячи у свої слова. Із цією думкою я рушив у зворотний шлях.

Із ранньої юності майже ніколи не добирався додому пішки. Хіба що у разі відсутності грошей на проїзд або нічного часу, коли транспорт не ходить. Іноді, гуляючи у центрі, спостерігаючи гримаси природи, я усвідомлював, що є у цьому місті дещо прекрасне. І у той день його краса відкрилася мені знову. Це, звісно, не Ріо-де-Жанейро, але щось у цьому є. Наприклад, коли бачиш вогники у нічному небі, віжко визначити, чи це зірки, або просто вогники телебашти. Хоча яка різниця? Навіть небагате на зірки небо міста дає людині усвідомити, яка вона жалюгідно мала порівняно із Всесвітом, яка самотня. Мені подобається це відчуття, люблю самотність. Навіть у дитинстві я дуже любив лишатися вдома сам, не те щоб робив щось заборонене, переважно навіть просто лежав та дивився телевізор, просто це було чудове відчуття того, що я хазяїн дому, і я вільний.

Увійшовши до під’їзду, я підійшов до поштової скриньки. Я майже ніколи її не перевіряю, кому спаде на думку прислати мені листівки? Але учора ввечері невідома хвиля штовхнула мене. Всередині лежав конверт із написом «Завдання Поліграфу від організації». Наче як у детективних фільмах чи комп’ютерних іграшках. Розпечатавши його, прочитав: «За вказаною наприкінці листа адресою розташована приватна медична клініка «Веселун У». Це найдорожчий заклад подібного роду у країні. Наполегливо рекомендую зазирнути, не пожалкуєш». Далі – адреса та підпис «Верховний Інквізитор Люцій, есквайр». Що ж, спробуємо, хоча задоволення видно, що не з дешевих.

***

Допивши каву, приймаю рішення не вар’ювати: рано чи пізно усе приховане стає явним. Приймаюсь збиратися, одягаючись, слухаю музику та намагаюся згадати казку, яку у дитинстві розповів мені батько. Єдине, що мені запам’яталося – головна героїня там померла та перетворилася на черепаху, так я дізнався про переселення душ. Хоча немає чіткої впевненості, що саме тато повідав мені про це, сам він нічого про це не пам’ятає. Але коли не він, то хто? У діда всі казки були про те, як лиса та вовк безуспішно намагалися зловити зайця та зварити з нього суп. А по телевізору у дитячих передачах, здається мені, таких казок не розповідають. Гаразд.