Слава ЗСУ!

Вдягнувшись та причесавшись, дослуховую пісню, вимикаю комп’ютер та рушаю у дорогу. Треба відвідати злощасну клініку. Освіжаючи у пам’яті мапу міста, вирушаю за вказаним адресом. Там я знаходжу обшарпану будівлю, ремонт у якій не робили, скоріш за все, років п’ятдесят мінімум. Над фанерними дверима висить скошена бляшана табличка «Веселун У». Дворик вщент забитий дорогими іноземними автомобілями.

Увійшовши всередину та піднявшись вузькими незручними сходами, потрапляю до довгого коридору. Стіни та стеля його брудні та облуплені, то тут, то там нашкрябані непристойності та написи малозрозумілого змісту. Біля стін стоять садові лавки, на яких розташувалися зовні заможні люди. Усі двері, окрім одних, забиті дошками. На останніх красується напис червоною фарбою «Лікар». Займаю чергу, дістаю книжку казок та поринаю у читання. Час від часу до мене доносяться голоси інших пацієнтів. Зокрема, капризне дитинча одного з них волає істеричним голосом:

– Татусю, ну що ми тут робимо? Пішли звідси, тут же черга!

– Замовкни! – лунає у відповідь бас батька. – Це найдорожча клініка, а значить і найкраща.

За кілька годин підходить моя черга. Заходжу до кабінету лікаря. Із обстановки там тільки старезна шафа та стіл зі стільцем. Стіл закиданий зім’ятими папірцями, а на стільці влаштувався господар кабінету – немолодий чоловік у білому халаті, окулярах та з елегантною борідкою. Відвідувачі тут, схоже, змушені стояти.

– Що непокоїть? – не підводячи голови питає лікар.

– Та ось, – кажу, – серце пустує.

– Ага, – киває він, – адреса?

Називаю адресу, він довго листає якусь книгу, потім починає писати щось на зім’ятому папірці. Нарешті закінчує та каже:

– Ось, візьміть напрямок. Вам допоможуть у вашій районній поліклініці. З вас двадцять тисяч умовних одиниць, – і тільки тоді, простягаючи напрямок, підводить голову. – Ага, – задумливо бурмоче, – не схожі ви на хворого нувориша.

– Так, – не бачу сенсу сперечатися, – я так, глянути прийшов.

– Гм. Давайте вип’ємо чаю, – він підходить до дверей, відчиняє їх, вішає табличку «перерва». Потім, причинивши двері, відчиняє шафу, дістає звідти стілець та пропонує мені присісти. Я так і роблю, лікар же дістає звідкілясь з-під столу два горнятка та паруючий чайник. Я відсьорбую, чай смачний та гарячий.

– Мене звати Петро Ігнатійович, – відрекомендовується він та простягає руку.

– Поліграф, – потискаю руку.

– Тож, мій юний друже, – починає він свою історію, протираючи окуляри, – гадаю, ти про все здогадався. Але розповім більш детально. Ми створили цю організацію не тільки лише з метою збагачення, хоча і тому теж. Прости ми, граючи на любові багатіїв до дорогих закладів, їхній погоні за престижем, підтримуємо державну медицину. Вона ж нічим не гірше, хіба що черги, як правило, побільше та обладнання не вистачає. Але з іншого боку, захочуть наші буржуї вилікуватись, можуть же й допомогти з обладнанням та медикаментами…

– Вибачте, що перериваю, але мене мучить питання, – не витримую я, – чому такі величезні черги? Невже у нашому місті стільки заможних людей?

– Ну, тут усе просто, – посміхається мій співрозмовник, – відсотків дев’яносто п’ять – наші співробітники. Це необхідний елемент шоу.