Слава ЗСУ!

– Шоу… Про це варто поговорити.

Наша розмова тривала іще довго, не буду вдаватися у малоцікаві подробиці. Я розповідаю йому про Слейда, про Люція, про наші революційні ідеї, про ідеальне суспільство. Він ділиться своїми думками, ми розходимося приятелями та домовляємось про співробітництво. Наостанок, вже на виході, я обертаюсь та задаю останнє питання:

– Скажіть, навіщо у вас тут засув із внутрішнього боку дверей?

– Ну, – із посмішкою відповідає Петро Ігнатійович, – ви можете здивуватися, Поліграфе, але ми так замикаємо приміщення. Останній співробітник, що залишає будівлю, засуває засув, вилізає потім у вікно по приставній драбині та ховає її неподалік. На все добре.

– Гаразд, – я, звісно, дещо здивований, але не хочу виявитися докучливим та утримуюсь від розпитувань. Це їхня особиста справа, у таких людей дарма нічого не буває, – до побачення.

Я залишаю кабінет та йду до виходу, за спиною чую шум, це Петро Ігнатійович ховає стілець назад у шафу. Схоже, день пройшов не даремне. Справи йдуть непогано.

***

Сьогодні вранці я знову перевірив поштову скриньку. Перевантажувати роботою мене не збирались – усередині було порожньо. Робити було особливо нічого, і я рушив до одного затишного тихого кафе. Цей куток міста нагадував мені Європу, у закладах такого типу проводили час представники західної культури, за життям яких, втім, мені випало спостерігати лише у рамках кінострічок. Люблю такі ефекти. Хоча тут особливої фантазії не треба, інша справа – моменти, коли я дивився на пристані у Маріуполі на вогні на березі та відчував близькість Нью-Йорка, або коли в їдальні «Гірка» за обговоренням одного сюжету відчував себе мешканцем Голівуду.

Сидячи за столиком за горнятком чорної кави у одній руці та сигаретою в іншій, я згадую свій сьогоднішній сон. Дуже важко зв’язно розповідати про сни, адже це зовсім інший світ. Але я у даному випадку спробую. Уявіть собі: перед очима з’являється полотно невідомого мені живописця, на ньому зображене поле бою. Один із воїнів на передньому плані тягне на собі жінку подалі від небезпек битви. Потім мені демонструють іншу картину, на ній обрив, а на краю троє. Це червонопикі мужики у набедреник пов’язках. Уширшки та за м’язовою масою вони рази у три більші за Шварценеггера, росту в них, виходячи із масштабу, метра по два з половиною, а то й усі три. За кілька секунд хтось починає вичитувати автора цих творів, він каже:

– Так, я усе розумію, можеш і далі зображувати спасіння прекрасних дам. Більш того, маєш повне право навіть малювати голих дикунів, це не забороняється. Але це що?!

Після цих слів він вказує на картину, на якій зображена гарне селище європейського типу. На вулицях, втім, ані людей, ані тварин.

– За сотні років, – продовжує критик, – історики примудряться довести, що ця місцевість незаселена. А це ж моє улюблене село! Тобі повинно бути соромно! Вони навіть можуть відшукати у якості свідоцтва дещо подібне до цього. – Він демонструє якийсь списаний від руки сувій із дивною доволі назвою, щось на кшталт «Руський указ». У ньому написано, що мешканцям села такого-то заборонено жити у ньому, і вони підлягають негайному виселенню.

Відволікаюся від спогадів та окидаю поглядом нову відвідувачку, це аристократична зовні панянка у вечірній сукні. Вона сідає за столик неподалік, кладе на нього свою сумочку, дістає звідти пудреницю та пудрить носик. Потім дістає фалоімітатор та кладе поруч із сумочкою. До неї підбігає офіціант: