Слава ЗСУ!

І пішов він, попередньо змовницьки мені підморгнувши, і знову полишив вашого покірного слугу у подиві. Але я довіряю Люцію, а тому одразу ж поїхав додому, щоб зазирнути до шафи.

***

Коли дверцята шафи відчиняються, я вперше у житті бачу привид зблизька. Це Слейд, він напівпрозорий, одягнений у довге біле вбрання та закований у примарні ланцюги, якими час від часу подзвякує.

– Здоров був, Джиме, – вітаю я його, – мені завжди було цікаво, як це – перетворитися на примару. Адже ж це не кожному під силу, ти мене навчиш?

– Обов’язково, товаришу Поліграфе, але потім! – весело відповідає, дзвякаючи ланцюгами, Джим. – А зараз розповіси, що нового. Я тільки-но повернувся, стільки всього могло статися!

– Кепські новини, Джиме. Пам’ятаєш того пацана, що так хотів подивитися твою страту?

– Ну, звісно. Цікавий хлопчина,у його-то роки і вірне ставлення до смерті! Таке рідко трапляється. Частіше за все люди до самого скону не можуть навчитися правильно сприймати смерть. Що там із ним сталося?

– Пиздець, – відповідаю, – я бачив його фото у ранковій газеті, у розділі кримінальної хроніки. Усе як у віршику: діти у підвалі грали у гестапо, три дівчинки. Повісили пацана, прикріпивши йому на груди табличку «партизан». Вони, схоже, навіть і не підозрювали, що якщо людину підвісити за шию, вона помре. Хлопчик захрипів, засмикався, дівчата злякалися, розбігалися.

– Жаль пацана, – насуплює Слейд примарні брови, – він заслуговував на кращу смерть. Гаразд, що там із нашими справами?

– Нормально, – хизуюсь я, – схоже, із мене вийшов непоганий агітатор. Страшно подумати, коли б мені тоді не дали прочухана жебраки, а потім я не зустрів того азіата, так і заміщував би грою на арфі реальне життя. Тепер я відчуваю смак великих звершень. Я розповідав, до речі, ту історію?

– Ні, але це й не обов’язково. Дивно, що ти не здогадався, що ж. Я все знаю, час відкрити правду. Побити мене ти все одно не зможеш, я ж привид. Так ось, це все справа рук нашої організації. Описані тобою істоти, та і ще деякі інші, які зіграли роль у спрямуванні тебе на шлях – мої витвори. Гадаю, про своє божественне походження потреби нема казати, це очевидно. Я пропащий бог, а боги тим і відрізняються – вмінням створювати. І ти, втім, також, тільки знаєш замало.

– Так, я здогадався. А ось стосовно того, що ти їх створив. Сподіваюсь, ти не станеш стверджувати, що ти творець світу? У це я не повірю.

– Звичайно, ні. Я бог, але з малої літери. Деякі, щоправда, стверджують, що у слові «Бог» не тільки перша літера велика, але й усі три. Якщо б я створював цей світ, він був би іншим. Як мінімум мали б місце синя вода, синє небо та золоте сонце. Але ми теревенимо забагато. Сьогодні слід ще багато зробити. Думаю, спершу відвідаємо Коклоу. Зустрінемось на вулиці, збирайся, – Джим розчиняється у повітрі.

***

Ось нарешті і настав час, коли я можу докладно розповісти вам про Коклоу. Раніше, чесно кажучи, я й сам не так вже й багато знав про цей заклад, хоча з його учнями та випускниками, варто зізнатися, зіштовхуватись доводилось нерідко. Колись у юності я й сам плекав мрію поступити до знаменитої підпільної школи клоунів, але пізніше захоплення музикою взяло своє, на довгий час витіснивши із свідомості усі інші мрії.