Слава ЗСУ!

Панянка збирається залишити кафе, коктейль був випитий у обраний нею дивний спосіб. Ось вона уже у дверях, коли її окликає офіціант:

– Мадам, ви забули свою єлду!

– Ах, дякую, – вертається до столика панянка, – хоча не варто було так непокоїтися, у мене іще одна є.

Супроводивши клієнтку до дверей, офіціант підходить до нашого столика. Він каже, звертаючись до Фатума:

– Перепрошую, шановний, але якщо ви не будете так ласкаві зробити замовлення, доведеться вам покинути наше кафе.

– Дякую, що нагадали, – відповідає Фатум, – мені час йти. На все добре. – Він перетворюються на невеличку синю калюжу, стікає зі стільця та всмоктується у підлогу.

Глава 9

Цікаво, який же сюрприз приготували для мене. Готуючись відчинити дверцята платтяної шафи, я треную свій дар передбачення. Можливо, там ховається платтяний монстр? Цікаво було б із ним зустрітися. Ця істота хоча й монстр, але зовсім не страшний, радше кумедний, він їсть плаття. Гаразд, щоб там не було, настав момент зіштовхнутись з ним лицем до лиця. Гляньмо. Знову не вгадав. Але про все по порядку.

Вчора я знову бачив Люція. Усе як і раніше, усе ті ж питання про нашу справу, про майбутнє, про Джима Слейда. Люцій був в своєму репертуарі, розповів мені казку. Цього разу не часів Андерсена, більш сучасну, почуту не більш ніж двадцять-тридцять років тому у ательє мод. Звучала вона так:

– Жив та й був на білому світі один хлопчик, він мріє стати актором. Навіть у першому класі у творі про свою майбутню професію він написав про це своє бажання, у той час як абсолютно усі його однокласники висловили бажання бути міліціонерами та поліцейськими. От же ж парадокс, у дитинстві всі бажають бути міліціонерами, а як підростуть дітлахи – диви, вже відсотків вісімдесят-дев’яносто ментів ненавидять. Але не будемо відволікатися. Тож цей хлопчик не просто хотів бути актором, він прагнув виключно тих ролей, де довелося б носити накладну бороду, цей елемент реквізиту притягував його, наче магніт. У школі накладних борід не було, тому у шкільних виставах наш герой участі не брав. Та й таланту в нього особливого не було, спроби поступити до театрального або хоча б циркового училища були безуспішними. Будь-який інший би тут заспокоївся, передивився свої погляди на життя та задовольнявся б роллю Діда Мороза на дитячих ранках. Але людина, про яку я веду мову, з іншої породи, це романтик, що не задовольняється малим. Ретельно обдумавши своє положення, він почав усе з нуля та переміг у результаті. І почалося усе з події, яка начебто не мала прямого відношення до змін, які сталися, але надихнула по дорослішого героя на рішучі дії. Цей колишній хлопчик, що встиг стати чоловіком, відпустити собі бороду, справжню, не накладну, одружився. І його обранкою стала геть лиса жінка. Світ перевернувся – невдовзі, натхнений новою ідеєю, він взявся за нову справу – почав виготовляти перуки. Причому перуки ці були не простими, а штучними, вони виготовлялися не з волосся, а з матеріалів, які нагадували волосся. «Не волосся робить людину, а людина волосся», – любив повторювати цей невиправний романтик.

– Ти знову не відповів на моє питання, – повернувся я, дослухавши історію, до злободенних проблем, – що далі? Що із Джимом?

– Так, ти маєш рацію, час тобі отримати відповіді, – погодився Люцій, – спробуй їх пошукати, наприклад, у власній платтяній шафі.