Слава ЗСУ!

– Ласкаво просимо до нашого Клубу смертників, – схоже, він не зовсім живий, хоча кров із відірваної від тіла шиї чомусь не тече.

Я легко вклоняюся, дивлячись на зустрічаючого із подивом, Слейд створює собі примарного капелюха та підіймає його.

– Судячи з погляду, я викликав здивування, – продовжує клоун, прилаштовуючи голову на місце, – хоча насправді нема тут нічого дивного. Собаці властиво вдавати із себе мертву, я ж людина, і для мене природно вдавати із себе живого. Між тим ви правильно зробили, що зазирнули. Звісно, Клуб імітаторів також цікавий, його члени вміють доволі майстерно демонструвати лева, тигра, висловухого, кого завгодно. Але справдешнє мистецтво все ж у нас – мистецтво смерті. – Веніамін робить жест убік невеличкої сцени у кінці зали, привертаючи увагу до виступаючих. Мі підходимо ближче, я тим часом думаю про свій сон.

Спогади навіяні згадкою Клубу імітаторів. Я бачив минулої ночі уві сні вельми колоритних персонажів, майстрів випрошувати гроші у доволі трагікомічний спосіб. Один із них сказав мені: «Не подумай, що я просто хочу випросити грошей, просто дозволь задати одне питання. Коли ж мій собака нарешті поїсть?» І варто йому було вимовити цю фразу, я побачив його собаку, чудернацька зовні нещасна тварина, яка жалісно скиглила. Вона явно мінімум три дні не їла. І раптом за мить я зрозумів, ще це не собака взагалі, а товариш хлопця, що до мене звертався. Йому просто вдалося змінити обличчя так, щоб імітувати протягом якогось часу зовнішність дивного собаки. Хоча він міняв не тільки лице та статуру, а й навіть форму вух, готовий поклястися, що тут обійшлося без магії, уся справа виключно у мистецтві перевтілення. Уві сні багато що можливо.

Ми наближаємось до сцени, перед нею розташовані декілька рядів крісел подібних до тих, що модно ставити у шкільних актових залах. Частина місць зайнята, більшість глядачів мирно похропують. Решта жує поп-корн або сахарну вату. Я опускаюся на одне із вільних крісел. Джим влаштовується поруч. Він, звісно, привид, і потреби у сидінні не відчуває, але воліє дотримуватися правил пристойності. Слейд пильно дивиться у бік сцени, тихо бурмочучи: «Ну що, вбогі, повеселимося? Let's rock». Я також дивлюся на сцену.

У залі напівморок, місце дії освітлюється безладно блукаючими променями прожекторів. До мікрофона підходить парубок у старомодному костюмі у клітинку та окулярах із велетенськими, у півголови, скельцями.

– Ласкаво просимо на свято смерті, пані та панове, – звертається він до присутніх, – почнемо ж дійство символічним ударом у дзвін.

У стелі відкривається люк, та дзвін повільно опускається униз, зупиняючись десь в півтора метрах над сценою. Чоловік у картатому костюмі з розмаху грюкає у нього головою, відпрацьований до досконалості жест нагадує рух молоточка. З розбитої голови бризкає кров, артист лантухом падає на підлогу. За кілька миттєвостей його уносять зі сцени двійко огрядних клоунів із сумними обличчями, свої обов’язки вони виконують неспішно та із гідністю.

У дальніх погано освітлених кутах сцени починають бити у тамтами. З’являється клоун у циліндрі та фраку, він веде за собою на вуздечці величезного лева. Лев йде покірно, надто він зовсім і не цар звірів, а так, домашня тваринка.

– Як ви здогадалися, зараз буде смертельний номер, – безбарвним голосом повідомляє новоприбулий, – втім, у нас всі номери смертельні. Увага.