Слава ЗСУ!

***

– Нарешті, – знущально аплодує Джиммі, – поспілкувався із моєю ручкою досхочу? Мені її один шулер у карти програв. Дуже невдачливий був шулер, повісився невдовзі.

– Ми кудись поспішаємо?

– Як сказати, шановний, – Слейд знизує плечима, – як сказати. Гадаю, ні, не терплю квапливості. Це не аристократично. Але в нас, тим не менш, є дві причини звести до мінімуму гаяння часу. Знав я одного чоловіка, що проживав, а може й нині проживає неподалік від стадіону «Металіст». Можливо, ти його бачив, видовище надцікаве. Уяви собі, завалює натовп на стадіон, а назустріч їм наче так і треба сунеться хлопчина, у кожній руці – по п’ятилітровій баклазі із водою. Як він на вході тільки протискався? А справа вся у тому, що у нього у квартирі стояв водний лічильник, і наш винахідливий герой з метою економії води набирав її у вбиральні на стадіоні. Так ось, перша причина – час дорожчий за воду.

– Та невже? – іронічно питаю я. – А друга?

– Друга – нам треба встигнути на засідання одного місцевого клубу. Якщо спізнимося, ризикуємо пропустити багато цікавого, – поза лотоса привиду набридає, він випускає хмаринку під стелю та влаштовується у повітрі наче на дивані. Просто викапаний Чеширський Кіт.

– Будеш і далі варнякати, Джиммі, неминуче спізнимося. Рушаймо.

Ми довго йдемо по коридорах нерівномірної ширини. Точніше я йду, Джим же летить у повітрі. Коридори Коклоу зроблені у вигляді хитромудрого лабіринту, сторонній людині просто казково пощастить, якщо вона тут не заблукає. Шлях наш триває доволі довго, і привид Джима Слейда встигає розповісти по дорозі казку. Ось яку:

«Жив собі на білому світі один принц. І була у нього домашня тварина, у опочивальні його високості у просторому акваріумі жила сліпа жаба. Принц дуже любив свою улюбленицю, самотужки, без допомоги слуг, піклувався про неї. Але одного чудового теплого вечора, коли за вікном співали цикади, а по кімнаті літали світлячки, на голову цього джентльмена королівської крові впало лихо. Він прочинив акваріум, і раптом жаба стрибнула йому у обличчя і вирвала принцу око. Постраждалий тоді списав усе на випадковість, мовляв жаба сліпа, не віддавала собі звіт у скоєному. Минуло кілька місяців, настала зима. Мороз прикрасив візерунками скло, снігом занесло вежі палацу. Відійшовши від комина, біля якого його високість спостерігав полум’я, він відчинив кришку акваріуму із своєю улюбленицею. І що ви думаєте. Та стрибнула та вирвала йому друге око. І у той момент принц став щось розуміти, але було запізно. Він перетворився на жабу».

Варто оповідачу вимовити останнє слово, ми підходимо до дверей, які ведуть до пункту призначення. На дверях я бачу табличку «Кімната номер тринадцять, Клуб самогубців та смертників». Табличка зроблена з дерева, літери на ній вирізані ножем, до дверей кріпиться за допомогою семи хаотично вбитих золотих цвяхів.

***

На порозі нас зустрічає літній клоун із намальованим сумним обличчям у рудій перуці. Вбрання його нагадує костюм П’єро, його ім’я, як ми невдовзі дізнаємось, Веніамін. Клоун знімає ковпак та кидає його убік. «Пошана дорогим гостям!» – кричить він. Потім Веніамін робить дещо дивне: він бере себе за волосся, при підіймає голову над плечима та урочистим напівшепотом каже: