Слава ЗСУ!

* * *
Перебравшись на інший бік барикади Андрій нарешті побачив «Хопліт».
Чи багато проминуло часу після того фатального бою?
Декілька місяців... А в грудях саднило, неначе душа почала відтавати від уселенського безумства, в ній пробуджувалися почуття про які не думалось під час боїв.
Чи є на світі кохання? Чи залишилося місце для нього серед кривавого хаосу спогадів, якими за інерцією жив розум?
Вигляд обпаленої, понівеченої серв-машини, яка впродовж багатьох років була частиною його тіла і свідомості, викликав не спалах лютої ненависті, а глухе щемляче відчуття ностальгії.
Знаки змінювалися.
Мінялося саме життя. Він просто не зумів усвідомити змін, що наступили поволі, тією довгою ніччю на Еліо.
Він міг усе. Міг спокійно прийти вранці в офіс «Нового Століття» і вирішити проблеми, без ствола, приставленого до довбешки опонента.
Коней на переправі не міняють. Зробленого вже не повернеш. Та і залишилося небагато – забрати кристаломодуль з Наталі, і навіки покинути цей світ, спробувати все спочатку, не втративши пам'яті, але спокійно переосмисливши її…
Сканери скафандра слабенькі, незвичні, фіксували смутні теплові контури машин десь на межі свого сприйняття, найвірогідніше – на сусідній вулиці, яку його штурмовик зачистив вогнем перед самою посадкою.
Далеко. Не дістануть. Не встигнуть.
Думка спонукала до дії, змусила схаменутися від споглядання і рухатися.
Перебравшись через здиблені плити дорожнього покриття Андрій потрапив у вузький простір між двома уламками «Нібелунга».
В світлі плечових ліхтарів блищав свіжий сніг, на якому чітко виднівся рівний ланцюжок слідів.
Зовсім недавно тут пройшов андроїд.
Земцов прискорив крок, прагнучи швидше вибратися з лабіринту уламків.
…
У рубці «Хопліта» через великі пробоїни в корпусі, одну з яких розширили, аби витягнути пораненого пілота, намело снігу.
Мертві панелі приладів зі слідами пожежі іскрилися інеєм.
Наталі!...
Жодної відповіді.
Лише за стінами рубки, на сусідній вулиці, раптом пролунали звуки масованого автоматичного вогню.
Чому ж ти не відповідаєш?!..
Андрій точно знав, бійці, що витягнули його з уламків «Хопліта», не забирали модуль ядра кібернетичної системи.
Він сів, освітивши низ консолей.
Ніша, створена для кристаломодуля «Одиночки», була порожньою, лише два технічні маніпулятори, висунуті в крайнє положення, стирчали з неї, ніби зігнуті руки карлика.
Земцов сприйняв гнітючу картину з незрозумілим собі стоїцизмом.
Почуття знову відринули, ніби і не поверталися зовсім.
Зла доля, що переслідувала його, продовжувала фіґлярувати, але Андрій не міг опустити руки. Він розумів, у кожного наслідку є причина, розум дійсно відмовлявся приймати поразку, – відразу ж згадалися сліди андроїда, що виднілися на снігу, і прийшов здогад: це він забрав Наталі.
Іншого пояснення Земцов не знаходив.
Задаватися питанням, навіщо андроїду піхотної підтримки знадобився кристаломодуль з серв-машини, він не став, тому що був добре поінформований про технічні особливості людиноподібних машин, що входили до складу серв-з’єднань.
Все андроїди Альянсу мали спеціальне гніздо для інтеграції кристаломодуля «Одиночки». У подібному конструктивному рішенні був закладений чисто практичний сенс, – підрозділ бився до останнього: гинули пілоти, але завдяки «Одиночкам» «Хопліти» і «Фалангери» продовжували бій… розбиті всі серв-машини – не біда – андроїди піхотної підтримки перехоплюють ініціативу, витягуючи зі знищених велетнів дорогоцінні модулі, отримуючи нову міру свободи дій…
Проклята уніфікація. – Земцов все ж не витримав, подумки вилаявшись на адресу конструкторів, які в тяжких умовах війни економили на всьому, стандартизуючи деталі, щоб можна було скористатися вузлами і агрегатами з підбитих серв-машин ворога, для ремонту власних.
Тому і кристаломодуль з «Хопліта» Колоній підійшов андроїду Альянсу...
Він не міг далеко піти.
Сніг випав напередодні, сліди зовсім свіжі.
Земцов вибрався назовні і декілька секунд стояв, прислухаючись до ритму автоматичного вогню.
Бій йшов неподалік, у цьому ж кварталі, і в ньому брали участь піхотні підрозділи.
Андрій пішов на звук, прагнучи не віддалятися від ланцюжка слідів, що чітко виднілися на снігу.

* * *
Ольга знала – їм не вибратися.
Можна було скільки завгодно стримувати андроїдів, обороняючи вигідну позицію, але танув і без того мізерний боєкомплект, до того ж, до місця зіткнення незабаром підтягнуться нові сервомеханізми.
Ні.
Це агонія, відстрочення...
– Магазин! – Знайомий голос вже не лякав своїми людськими інтонаціями.
Ольга підтягнулася на ослаблих тремтячих руках.
Декілька тижнів безпам'ятства, проведених під контролем систем підтримки життя, хоча і загоїли рани, але виснажили організм. Вона не могла вести бій, залишалося тільки подавати магазини дройду, не намагаючись вгадати яким дивом той продовжує функціонувати.
– Тримай!
Вона протягнула руку... і в цю мить побачила його: дройд стояв, припавши на одне коліно за глибою склобетону, що служила йому укриттям. Місячне світло, прориваючись крізь розлом заваленого перекриття, освітлювало повержені додолу фігури трьох сервомеханізмів, але дві вцілілі людиноподібні машини продовжували атакувати, з незрозумілої причини покинувши вигідні позиції.
Вони йшли серед нахилених плит, що склалися «будиночком», прямо на неї...
– Тримай же!..
Не почувши відповіді вона зрозуміла: все… кінець.
Її рятівник не ворушився, лише в тиші, що раптово настала, було виразно чути, як скрегочуть його перебиті сервоприводи.
В очах у Ольги потемніло.
Зараз вона підпустить ці породження пекла ближче і зріже їх однією довгою чергою… але вибратися звідси, відшукати ДШМ або подати сигнал вже не зможе.
Їй просто не вистачить сил…
Руки тремтіли, вага імпульсної рушниці здавалася непосильним тягарем, вона до крові закусила губу, ловлячи у приціл найближчий людиноподібний механізм, як раптом…
Черга «ІМ-12» вдарила сухо і коротко, на мить висвітивши сполохом електромагнітної статики контур людини вдягненої в скафандр пілота.
Титанові кульки, випущені в спину андроїдам, змусили тих конвульсивно сіпнутися та за інерцією руху впасти вперед…
– Наталі?
Голос, що пролунав у комунікаторі, був до болю знайомим.
– Господи ще один андроїд... – Вона повільно почала піднімати ствол дванадцятого «ІМа», не розуміючи, що промовила вголос думку, що промайнула у свідомості.
Фігура в білосніжному скафандрі відразу ж відступила за виступ.
– Хто тут?
Тиша.
Вона безсило опустила руки.
– Відповідай, я поставив запитання.
– Пішов ти...
Земцов вже зрозумів, що в глибині приміщення ховається людина.
– Послухай я не...
– Відвали. Вистачить з мене одного андроїда.
– Та заспокойся. Я людина.
– Ти дройд.
– Чому?
Ольга не заперечувала проти короткого діалогу. Їй були потрібні ці секунди аби зібрати залишки сил і мужності, щоб не промахнутися коли людиноподібна машина з'явиться з укриття.
– Тут зі мною був андроїд. Ваші голоси схожі, як дві краплі води. Отже не треба косити під людину…
Земцов вмить зрозумів, про що говорить незнайомка.
Однакові голоси.
Хто ще у всьому всесвіті міг говорити його голосом?
Наталі...
Він бачив всю диспозицію, на дистанції в декілька метрів датчики працювали цілком прийнятно.
Поранений, виснажений офіцер десантного підрозділу, в оточенні розбитих сервомеханізмів…
Андрій виразно бачив як незнайомка повільно, із зусиллям підводить ствол зброї.
Поруч припавши на коліно стояв андроїд, який був зрешечений уламками і кулями.
Сканери чітко показували: у пробитій навиліт голові, де в людиноподібних машин розташовуються лише допоміжні сенсорні системи, повільно гаснув енергетичний контур кристалосхеми.
Ядро машини давно охололо, воно не подавало жодних ознак функціональності, а значить…
Осяяння прийшло, як спалах.
Не механізм викрав Наталі. Це вона змусила рухатися пошкодженого дройда з єдиною метою, – покинути рубку серв-машини, віднайти здатність до дії...
Навіщо?
Аби вирватися звідси.
Аби відшукати його… другу половину власної свідомості.
– Наталі!..
Він рвонувся до неї, і голова дройда, зрешечена кулями, раптом розпалася під натиском пальців на нерівні частини, що глухо стукнули об підлогу.
В оголеному гнізді в напівпрозорих кристалах «Одиночки» повільно гаснули блукаючі вогники.
Слід від кулі пересікав розірвані з’єднання потворною тріщиною.
Все.
Це був кінець.
Андрій дбайливо вийняв кристалосхему з гнізда, і не обертаючись, сказав, глухим, повним відчаю голосом:
– Постарайся вистрілити влучно. Не хочу мучитися...
Минула секунда, друга, але постріл так і не пролунав.
Лише у мертвій тиші імпровізованого бункера, що промерз наскрізь, пролунав стукіт імпульсної рушниці, що випала з ослабілих пальців, і тихий схлип…