Слава ЗСУ!

* * *
Світло пробилося раптово.
Воно різко, неприємно обпекло очі, Андрій інстинктивно примружився, насилу розуміючи, що продовжує усвідомлювати самого себе.
Останні секунди бою, як і уривчасті думки металися в свідомості, він не міг зрозуміти де знаходитися…
Очі.
Я бачив світло.
Спалах.
Сліпучі білі стіни, яскраві, до веселкових кіл на сітківці...
На тлі білизни поступово почали проступати деталі інтер'єру.
Через деякий час йому вдалося роздивитися стіни, що сходилися під кутом, частину стелі, що світилася нестерпний сяйвом, якісь прилади, що здійснювали ритмічні механічні рухи.
Свідомість раптом затьмарилася і знову почала згасати.
…
Її туманний образ плив над безоднею.
Наталі... Чому ти зрадила мене?..
Вона не обернулася.
Ефемерна фігура раптом почала зникати, приймаючи інші форми, і поступово Андрій зрозумів, що лежить і дивиться на спину людини, що схилилася над приладовим комплексом.
– Де... я?
Питання було схоже на сиплий незрозумілий хрип, але людина відреагувала миттєво, відразу обернувшись на голос.
– Прийшов до тями, капітане? – Високий бородатий чоловік років п'ятдесяти, широко посміхнувся. – В сорочці ти народився Земцов.
Він із зусиллям піймав погляд незнайомця.
– Лежи, лежи… Тобі зараз рухатися забороняється. Говорити також.
Німе запитання не зникало з обличчя Андрія. Воно прозирало в погляді настільки красномовно, що людина в білій стерильній уніформі лише похитала головою, подумки засуджуючи невгамовного капітана.
– Все нормально. Ти на облавку госпіталю. Вже, до речі, два місяці. – Бородате обличчя наблизилося. – Тебе випадково знайшли під уламками «Нібелунга». Пошукові групи прочісували квадрат у пошуках залишків кібермеханізмів, коли раптом запрацював аварійний маяк твого бронескафандра. Компіхи витягнули тебе зі зруйнованої рубки «Хопліта». Можу сказати одне: ще трохи і ти б помер від втрати крові. Взагалі, з такими пораненнями не живуть, навіть при сучасному рівні медицини, але ти викарабкався. Отже заспокойся.
Земцов із зусиллям видихнув, відчуваючи як болісно ворушаться його потріскані губи:
– Наталі?.. Її… витягнули?..
– Не розумію про кого йде мова. Все, капітане, тобі не можна ні ворушитися, ні говорити, а тим більше – нервувати. Спи. Набирайся сил. – Обличчя раптом віддалилося, пролунало клацання і реальність знову померкла, закутуючись солодким серпанком забуття.

* * *
Про те, що війна закінчилася Земцов дізнався тільки після виписки з госпіталю.
Космопорт рідної планети – Еліо, зустрів кульгавого капітана, що спирався на ціпок, діловою, буденною метушнею.
Андрій зупинився, не доходячи до зони митного контролю.
Він неначе потрапив у інший світ. Все виглядало несправжнім, якимсь казковим, ляльковим.
Звідки взялося величезне місто, що тяглося до хмар, квартали якого чітко проглядалися через товстий пластик прозорого куполу, який утворював склепіння космопорту?
Невже це Раворград?
Пам'ять Андрія зберігала абсолютно інший образ – циклопічна воронка зі скляними краями і калюжами мертвої стоячої води на дні, повалені концентричними кругами Равори [3 Равори – знаменита деревовидна рослинна форма планети Еліо. Дерева сягають п'ятдесятиметрової висоти, як правило, ростуть на мілководді, в затоках морів та океанів планети. У нічний час вони світяться, неначе крона і стовбур дерева огорнуті ніжно-багряною аурою, – такий ефект створюють мікроорганізми особливого виду, що співіснують у тісному симбіозі з Раворами. ]
, і сіра поземка з радіоактивного попелу… – ось якою він запам'ятав столицю Еліо при останніх відвідинах планети.
Тепер, куди не глянь, ніщо не нагадувало про війну... ніби її і не було взагалі.
Земцов відчував, як починає протестувати свідомість, відмовляючись сприймати реальність, уперто накладаючи на неї ті образи, які зберігала пам'ять.
Хтось проходячи мимо випадково штовхнув його.
Андрій підвів голову.
Молодик навіть не зупинилася, аби вибачитися за незграбність – він просто попрямував далі у своїх справах, вливаючись у людський потік…
Це він закляк, ніби пам'ятник, вирваний з далекого, незгладимого минулого і навіщось встановлений тут, прямо посеред людської тисняви.
…
Деякий час опісля, пройшовши формальності в зоні митного контролю, Земцов, що все глибше занурювався в незвичні для себе почуття і думки, раптом зіткнувся з новими і знову-таки несподіваними обставинами свого повернення на батьківщину.
Відразу за турнікетом його, як виявилося, чекали.
– Андрію Миколайовичу?
Він зупинився, обернувшись на голос.
До нього поспішав доволі повний, лисуватий чоловік у темному костюмі, бездоганно підігнаному по недоладній (з точки зору військового) фігурі.
Спереду і ззаду не відстаючи ні на крок, рухалися, розсікаючи натовп прибулих пасажирів, двоє молодих людей.
Напевно помилилися. – Андрій повернувся, аби йти далі, але його невблаганно наздогнав той самий голос:
– Капітане Земцов? Та зачекайте ж!..
Він знову зупинився, спираючись на ціпок. Натовп обтікав їх з усіх боків, але дужі хлопці, що супроводжували товстуна, зупинилися наче два хвилерізи. Їхні обличчя зберігали спокійну байдужість до всього, що відбувається довкола.
Опинившись біля Андрія товстун нітрохи не бентежачись простягнув йому вологу від поту долоню.
– Мене називають Ебрахам Парт. Я адвокат. В даний момент представляю інтереси будівельної компанії «Нове Століття». – Відрекомендувався він.
– Я не розумію… – Земцов відчував себе вельми незручно. Виявляється він відвик від елементарного спілкування з цивільними людьми, відвик настільки, що мимоволі розгубився, не знаючи як поводитися і тому почав злитися, безпідставно, але...
– Зараз я вам усе поясню. – Ебрахам витер лоб величезною носовою хустиною. – У мене на стоянці машина, можливо ми порозмовляємо там, – він недвозначно обвів поглядом тисняву, що панувала довкола.
– Так, якщо нам є про що розмовляти. – Насилу стримуючи незрозуміле роздратування, відповів Андрій.
– Повірте – тема для розмови є і вельми цікава для вас, Андрію Миколайовичу, вельми цікава… – він поплескав по плечу одного з охоронців і той мовчки попрямував до виходу з будівлі космопорту, безцеремонно розсікаючи натовп.