Слава ЗСУ!

* * *
Будинок з першої ж хвилини викликав у Земцова відчуття порожнечі і настороженості.
Він втомився. Нерви були виснажені, надто багато подій спресувалося в короткий проміжок часу, до того ж після довгого перельоту про себе знову нагадало поранення, – крутилася голова, ділянки регенерованої шкіри та імплантованих у ході декількох операцій суглобів, знову здавалися чужими, чужорідними, коліно згиналося із зусиллям, хотілося вимитися, відскребти з себе неіснуючу багнюку...
Гучна, в'язка тиша оточила Андрія.
Прислухаючись до власних відчуттів, він раптом зловив себе на думці, що не звик бути один.
Самотність на війні означала смерть близьких людей, несправність бойових систем, що оточують тебе, і тому гучна тиша кімнат викликала напади підсвідомого дискомфорту, якогось незрозумілого остраху, неначе довкруги все дійсно вимерло, і він залишився повністю один.
Наталі...
Імплант у правій скроневій області судорожно блимнув індикатором, але відповіддю була лише мертва тиша…
Він сів у крісло, оглядаючи вітальню.
Шикарне меблювання не викликало у нього взагалі жодних емоцій.
Єдине, що привернуло пильну увагу Андрія, був термінал домашньої кібернетичної системи.
Керується голосом... – пригадав він.
– Система. – Звернувся Земцов до невидимих оку, чуйних мікрофонів, які, як він розумів, були присутні в будь-якому приміщенні і могли вловити навіть шепіт.
Андрій не помилився, передбачаючи, що зразок його голосу заздалегідь записаний на носіях інформації, – високотехнологічна система відреагувала миттєво:
– До ваших послуг, господарю. – Голос домашньої кібернетичної мережі покоробив капітана: у ньому виразно відчувалися сухі металеві скреготливі нотки, наче ті, хто записував аудіоряд, прагнули підкреслити, – з тобою розмовляє машина, бездушний, але старанний агрегат, дистанційований від людини непереборним бар'єром відчуженості.
Для Андрія це пролунало, як знущання.
Раптова туга, змішана з гіркотою, захлеснула розум.
– Вимкни аудіоряд. Команди транслюватимуться через пряме з'єднання.
Незримі пристрої відтворення миттєво замовкли, але іскра імпланта марно мигала індикатором порту віддаленого доступу.
На інформаційному екрані розташованому у вітальні терміналу з'явився скупий напис:
Нейросенсорний контакт неможливий. Відсутнє адекватне програмне забезпечення.
Відчуття тужливої самоти стало тільки сильнішим.
Війна. У всьому винна війна. – Огризнувся мислений голос. – Дуже довго я проіснував серед кібернетичних механізмів, одухотворяючи їх нарівні з людьми, вимірюючи діями кіберсистем душі їхніх творців.
Пригніченість не минала. Здоровий глузд тонув у ній, свідомість ніби знущаючись висмикувала з пам'яті фрагменти боїв, підставляючи на місце Наталі цей бездушний голос, що деренчав металом:
До ваших послуг, господарю... Ракетні комплекси перезаряджені. Чи бажаєте обрати ціль?..
Нісенітниця. Марення.
Я здичавів на війні, в буквальному розумінні, тікаю від людей і чекаю чогось надприродного від машин…
Ну, приходь до тями, капітане. Ти дома. Ти багатий. Ти залишився живим…
Прокляття.
Думки, емоції – все змішувалося, переходячи з однієї крайності в іншу.
Відчуття глобальної порожнечі не відпускало, воно ставало тільки різкішим, гострішим.
Я відвик жити поза нейросенсорним контактом, мені нічим заповнити порожнечу.
Андрій справді не уявляв, що слід робити, як жити далі, чим зайняти себе, врешті-решт?...
Він встав, походив будинком, заглядаючи у велику кількість кімнат, розташованих на двох поверхах, потім вийшов у сад, вдихнув пряне вечірнє повітря.
Пригадалися запахи десятків інших планет, де до ароматів рослинності незмінно домішувалися інші флюїди: ніздрі Земцова трепетали, він інстинктивно прикрив очі в хворобливій мані, – ось зараз зашипить пневматика і відчиниться апарель, на нього повіє збройовим мастилом, їдким нетривким запахом, що залишився від видаленого з вторинного контуру системи охолоджування реактора конденсату, потім за спиною почується присвист працюючих сервоприводів, відчутно здригнеться земля, і в свідомість увірветься її голос:
Я готова, Андрію.
Наталі...
Чому ти зрадила мене в останньому бою? Чому не дозволила спрацювати механізмам рятувальної катапульти? Чому чекала, поки я спливу кров'ю в блаженному спокої?
Йому здавалося, що він знає відповідь.
Це був останній бій. Вона не хотіла розлучатися з ним, але хіба це виправдовувало її вчинок?
Навіки залишитися вдвох, зберегти його душу і свідомість на штучних нейромережах... – ось що на думку Земцова намагалася зробити Наталі, котра рятувала його в критичних ситуаціях. Андрій чітко розумів – якщо вона змогла відновити вторинні ланцюги керування, це означало, що в її силах було катапультувати ложемент або подати сигнал біди, але ні... Вона вчинила навпаки.
Душа боліла, знемагала від думок, але слово «зрада» не хотіло вкорінюватися в голові.
Я сам винен у тому, що сталося. Якби, як годиться, в строк піддавав нейромодулі частковій стерилізації, тоді…
…тоді у тебе б не було Наталі, не дожив би ти, капітане, до цього злого вечора, не дихав зараз ароматами Еліо. Твій обгорілий бронескафандр уже років десять як вростав би в землю де-небудь. на безіменній планеті, повільно руйнуючись разом з рештками понівеченого «Хопліта»...
Земцов розплющив очі.
Йому було нестерпно важко, але пробачити Наталі він не міг, як не міг з невимушеною легкістю прийняти новий світ, відмовитися від війни, яка продовжувала жити в його свідомості.
…
Він повернувся у будинок, безцільно хлопнувши тонкими прозорими дверима, що вели в сад. Склопластик відповів ображеним дзвінким звуком.
– Системо, голос!
– До ваших послуг, господарю.
Він знав тільки один випробуваний засіб від туги, – якщо не можеш впоратися з собою, не знаходиш заспокоєння в душі, – працюй. Працюй, аби забутися, відсунути на другий план глобальні проблеми, заповни розум нагальними завданнями...
– Всю доступну інформацію стосовно діяльності компанії «Нове Століття» на термінал мого кабінету, – піднімаючись сходами, скомандував Земцов. – Далі, – повний фінансовий звіт стану банківського рахунку за останні п'ять років. І каву.
– Що-небудь ще, господарю? – Бездушна улесливість голосу дратувала Андрія.
– Ні!