Слава ЗСУ!

* * *
Можливо він дійсно з'їхав з глузду.
В його становищі інша людина знайшла б спосіб скинути напругу, забутися, абстрагуватися від проблем. Ти вижив, ти багатий, незалежний, ти переміг – що ще потрібно? Йди до людей, до тих, за кого ти боровся, напийся, врешті-решт, скуштуй всього, про що встиг забути серед тяжких, кривавих військових буднів.
Андрій здригнувся.
Від думок, що промайнули, по шкірі продер озноб. Що він відчув, уявивши себе п’яним до втрати свідомості?
Всередині працювали інші інстинкти. Виявляється його підсвідомість давно засвоїла, що головною, найбільшою цінністю є розум.
Потреба в щоденному нейросенсорному контакті з кіберсистемами не просто змінила його спосіб мислення... задумавшись, Земцов раптом зрозумів: глушити, отруювати нервові тканини, нехай навіть найдорожчими, вишуканими напоями, що містять алкоголь або чимось гіршим, він просто не зможе…
Потрібно було вижити, повернутися, аби усвідомити наскільки сильно він змінився, побачити, що в душі живуть свої, сокровенні цінності, а підсвідомість ґрунтується на абсолютно невідомих для звичайної людини інстинктах.
Те, що допомогло вижити в незліченних боях, тепер оберталося відчуттям власної ненормальності.
Так не повинно відбуватися. Я частина цього світу. Я воював за нього.
Ще не вийшовши за межі чотирьох стін комфортабельного кабінету, Земцов зрозумів, що бреше собі.
Виявляється його розум набув властивість запам'ятовувати найдрібніші деталі того, що відбувається довкола, – розум не міг вийти із звичного ритму мілісекунд, він оцінював те, що відбувається на рівні підсвідомості, фотографічно запам'ятовував побачене, а потім, навряд чи відчуваючи перебіг процесу, аналізував весь об'єм отриманої інформації, вибудовуючи чітку картину розуміння довколишньої післявоєнної дійсності, де виросло не одне і не два покоління людей, що не знали війни, з іншою психологією, іншим світоглядом, для яких він – людина з минулого, уламок війни, такий же чужий, незрозумілий, моторошнуватий, як встановлений на постаменті, оснащений пояснювальними табличками вигорілий дотла остов серв-машини.
Розуміння прийшло, як спалах, але Андрій не опирався, лише все гостріше відчував: йому як повітря не вистачає другої складової... кібернетичної системи.
Неначе він втратив половину самого себе.
Напевно не поодинокий випадок. – Подумалося Земцову. – Напевно психоаналітики можуть поставити мені якийсь діагноз.
Від такої думки знову стало неспокійно на душі.
Займися, нарешті, справою. – Огризнулася у відповідь підсвідомість.

* * *
Наближалася опівніч, коли він завершив аналіз доступної через комп'ютерну мережу інформації.
Мозок продовжував працювати, як у бою, чітко, недвозначно трактуючи факти, фіксуючи умовиводи, вибудовуючи ланцюжки причин і наслідків, – виявляється, зіткнення з сервомеханізмами Альянсу навчили його розум не лише обробці даних на тактовій частоті бойових співпроцесорів, але і… психології, адже кожен бій був психологічним поєдинком із ворожим пілотом, або ще гірше – матрицею давно загиблої людини, що збереглася на носіях «Одиночки».
Для себе Андрій зробив один висновок: мотивація людських вчинків однакова, що на війні, що в мирному житті, але самі дії несуть різну міру гостроти і свободи прояву почуттів, що керують людиною.
Все залишалося на своїх місцях: і честь, і совість, і страх з ненавистю, підлість і благородство, але там, серед пекла техногенного протистояння, де життя висить на волоску, людина розкривається, немов палючий вітер смерті здуває з неї тонкий, оманливий маскувальний шар «хамелеона».
У мирному житті все інакше.
Тут почуття заховані глибоко, вони сильні, незмінні по суті, але скуті багатьма «не можна».
І до цих «не можна» – чи то буква закону або психологічний комплекс, – кожен пристосовується по-своєму, рідкість, коли людина поводиться відкрито, більшість же шукає лазівки, блукаючи в півтонах, прагнучи до потаєних цілей, не відкриваючи свого єства, або, не витримавши, занурюються в метушню буднів, ковзаючи по шляху найменшого спротиву.
Звичайні люди, звичайне життя, якого його позбавила війна.
Не суди і не судимий будеш.
А що ж робити?
В даний момент Андрій думав не про людей взагалі, і навіть не про населення Еліо зокрема.
Його думки були спрямовані на керівництво компанії, де два десятиліття крутилися запрацьовані його кров'ю гроші.
Мирне життя…
Звичайно він не зміг зупинитися на загальнодоступних фактах, – із його знанням кіберсистем, інтуїтивною звичкою до контакту з ними, було б наївно вважати, що Земцов не копне глибше, виходячи за кордони дозволеного, вглиб корпоративної мережі, де зберігалися дані іншого сенсу, не завжди реальні, але й переважно такі, що суперечили офіційній статистиці.
Виявляється на війні можна заробляти, до того ж непогано.
Сфера будівельної діяльності була лише зручним маскуванням, своєрідним дахом, під покровом якого процвітав інший бізнес.
Андрій досить глибоко вникнув у його структуру, аби, співвіднести тіньову діяльність «Нового Століття» з останніми жорсткими постановами президента Еліо, спрямованими на відновлення законності, і зробити єдиний висновок, до якого ймовірно ще не доперли аналітики кримінально-комерційної структури: у них залишились лічені дні. Нові закони, покликані приборкати дикий бізнес, пророслий на кривавій ниві війни, здалися Земцову справедливими. Він не сумнівався і в дієздатності існуючої влади – Антона Едуардовича Вербицького, свого ровесника, колишнього адмірала флоту, а нині – президента Еліо, він знав особисто і поважав як порядну, чесну людину.
Адмірал церемонитися не буде. – Подумав Земцов, втомлено прикривши очі. – «Нове Століття» справді зарвалося, сподіваючись на продовження хаосу. Це значить, що активи «будівельної» фірми незабаром будуть арештовані, разом із керівництвом, якщо вони не встигнуть вивести капітали і сховатися в невідомому напрямі.
Гроші.
Незвичне слово. Він відзвичаївся від нього.
Ось і перша нотка мирного егоїзму змійкою вкралась у свідомість: потрібно терміново, не витрачаючи ані хвилини, перевести особистий капітал на рахунок у центральному банку Еліо.
Він не збирався продовжувати війну.
Держава сама впорається з поставленими завданнями, без його допомоги і участі.
Тут із самим собою б розібратися, – подумки зітхнув Земцов.
Розплющивши очі, він поглянув на годинник.
Далеко за північ.
Офіс «Нового Століття» відчиняється в дев'ять.
Андрій уявив собі обличчя Ебрахама, а поруч уява намалювала ще декілька сірих, безликих поки що фігур, які зроблять усе можливе, щоб не дати йому зробити переказ коштів.
Чи вистачить у нього витримки, для морального протистояння?
Навряд чи.
Зірвуся...
Він миттєво уявив собі цю сцену: декілька годин слизьких, виснажливих перемовин, потім, усвідомивши їхню даремність, буде, обов'язково буде спроба силового тиску, – вони звикли брати на переляк, зрештою чотири мільйони з хвостиком для цих людей досить вагомий привід, аби взагалі прибрати офіцера, що несподівано повернувся живим.
Земцов нічого не міг вдіяти із собою.
Уява легко малювала інший розвиток подій: він бачив, як до нього підступають ті самі м'язисті парубки, що напередодні так тупо і байдуже розтинали натовп у залах космічного порту, – м'язи Андрія рефлекторно розслабилися, наче все вже відбувалося наяву, в роті раптом з'явився знайомий присмак... адже на ньому не буде рятівного скафандра, зі вбудованою системою метаболічної регуляції… Ніхто не зупинить його, нівелюючи сплеск посилених природними стимуляторами емоцій.
Навряд чи вони настільки швидкі, аби встигнути знешкодити його, швидше станеться навпаки: він зопалу покладе цих парубків...
Фантомний запах крові залоскотав ніздрі.
Ні. Так не піде. Я ж повбиваю їх і сам перетворюся на вигнанця.