Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Турб’єрн питав про мене? — пошепки спитала Сюневе.
— Він майже не розмовляє.
Інгрід згадала про листа, і в неї аж серце стислося.
— То він не може й говорити?
— Не знаю... він більше думає.
— Але, мабуть, щось читає?
— Мати йому читає. Щодня читає, бо він любить слухати.
— І він тоді щось каже?
— Ні, ти ж чула, що він майже не розмовляє. Він просто лежить і дивиться.
— Він лежить у тій кімнаті, що пофарбована?
— Так.
— А голову до вікна повертає?
— Повертає.
Дівчата хвилину помовчали, тоді Інгрід мовила:
— Той маленький вітрячок із святим Йоаном, що ти йому колись подарувала, висить на вікні на шнурочку.
— Так, хай буде, що буде, а мене ніщо не розлучить із Турб’єрном, — несподівано сказала Сюневе рішучим голосом.
В Інгрід знов стислося серце.
— Лікар ще не знає, чи до нього повернеться здоров’я, — прошепотіла вона.
Сюневе підвела голову і, стримуючи ридання, якийсь час мовчки дивилася на товаришку, тоді знов опустила її і задумалася. По щоках у неї поволі скотилися останні сльозини, і більше їх не набігало на очі. Вона згорнула руки й ніби закам’яніла. Видно було, що цієї хвилини вона зважується на щось. Раптом вона встала, всміхаючись, нахилилася до Інгрід і розчулено поцілувала її.
— Якщо Турб’єрн не одужає, я його доглядатиму. Тепер я побалакаю з батьком і матір’ю.
Ці слова дуже схвилювали Інгрід, та не встигла вона щось сказати, як Сюневе потиснула їй руку.
— Бувай здорова, Інгрід! Я піду назад сама!
І швидко рушила до дверей.
— Тут є лист для тебе, — прошепотіла їй навздогінці Інгрід.
— Який лист? — спитала Сюневе.
Інгрід швидко підвелася, знайшла листа, наблизилась із ним до товаришки і, засовуючи його однією рукою Сюневе за корсетку, другою обняла її за шию й поцілувала. Сюневе відчула в себе на обличчі її гарячі сльози. Потім Інгрід лагідно підштовхнула її до виходу й зачинила за нею двері, бо не мала відваги дивитися, що буде далі.
Сюневе в самих шкарпетках поволі рушила сходами вниз. Та в голові в неї роїлися думки, вона була не дуже уважна, тому раптом спіткнулась і наробила гуркоту. Злякавшись, вона мерщій вибігла надвір, схопила в руки черевики й помчала повз будівлі навпростець до хвіртки. Там вона зупинилася, взулась і швидко пішла вгору. Кров у неї стугоніла в жилах. Щось мугикаючи, вона йшла все швидше й швидше, аж поки врешті засапалась і сіла відпочити. І тоді згадала про листа...
Настав ранок, собака збудив череду, пастухи теж прокинулись. Треба було доїти корів і випускати їх із загороди, а Сюневе й досі не повернулася.
Поки хлопці розмірковували, де вона могла дітися, поки достежили, що вона взагалі не лягала спати, бо постіль її стояла неторкана, Сюневе прийшла на полонину, бліда й притихла. Вона мовчки приготувала хлопцям сніданок, наклала їм у торбину харчів на обід і заходилась доїти з ними корів.
Пагорби внизу ще огортав туман, ялівець на рудуватих узбіччях виблискував краплями роси. Було ще прохолодно, і, коли собака гавкав, йому з усіх боків відповідала луна. Череду випустили з загороди, корови, почувши холод, ревіли й виходили одна за одною на стежку. Там уже сидів собака й не пускав їх далі, поки не вийшла вся череда, тоді схопився й погнав її вище. По всьому узгір’ї задзеленчали дзвоники, що висіли в корів на шиї, собака гавкав, аж виляски йшли, хлопці почали змагатися, хто голосніше гейкне.
Той гомін сьогодні дратував Сюневе, і, щоб не чути його, вона спустилася лукою нижче на те місце, де любила сидіти з Інгрід. Вона не плакала, тільки сиділа нерухомо й дивилася поперед себе, а все ж часом ловила вухом гамір череди і пастухів, і що далі він лунав, то ставав приємніший. Може, через нього Сюневе почала мугикати пісню, яку сама склала на взірець іншої, відомої їй змалку, — спершу тихо, а тоді все гучніше, чистим, дзвінким голосом:
