Слава ЗСУ!

Сиджу, а думка в голові одна:

Він прийде, прийде, поки сонце сяде.

Та вже погас останній промінь дня,

І вечір знов мою надію краде.

Несила погляд відвести мені

Від стежки попід лісом за лукою.

Пече вже очі, все як у вогні,

Й від нього не затулишся рукою.

І кажуть всі, що спокій я знайду

Лишень у бога, в церкві під горою.

Та все одно туди я не піду,

Мій бог не там, а тут, зі мною.

І знаю я, це тільки він самий

Людей і цілі хутори єднає,

І з хащів виведе на шлях ясний

Того, хто правди і добра шукає.

І знаю я, це тільки він самий

В серцях людей запалює кохання

І потім зводить їх у пари, щоб вони

Перед вівтар ставали до вінчання.

Розділ сьомий

Минуло кілька тижнів. Якось Гутторм Сульбакен та його дружина сиділи у своїй просторій світлиці й читали одне одному уривки з нових книжок, привезених із міста. Вранці вони ходили до церкви, бо була неділя, потім разом обійшли своє поле, поглянули, на який урожай можна сподіватися, і прикинули, який лан засівати другого року, а який лишати перелогом. Вони ходили від лану до лану й раділи, що хутір у їхніх руках так міцно став на ноги.

— Бог його святий знає, що тут буде, коли нас не стане, — сказала Карен.

Гутторм замість відповіді запропонував їй вернутися додому й почитати нові книжки, мовляв, це краще, ніж сушити собі голову такими думками.

Вони переглянули одну книжку, і Карен сказала, що колись книжки були кращі.

— У цих нових усе тільки переписують із давніших.

— Може, в цьому є глузд, — мовив Гутторм. — Семун сказав мені сьогодні в церкві, що діти також тільки повторюють своїх батьків.

— Так, ти сьогодні довго розмовляв із Семуном.

— Він розумний і розважний чоловік.

— Боюся тільки, що він замало думає про нашого господа й спасителя.

Гутторм нічого на це не відповів.

— А де Сюневе? — спитала Карен.

— У своїй кімнаті на горищі, — відповів Гутторм.

— Ти був у неї недавно, як там вона?

— Так собі.

— Недобре, що вона сидить сама.

— До неї хтось прийшов.

Дружина трохи помовчала, тоді спитала:

— Хто?

— Інгрід Гранлієн.

— А я думала, що вона ще на полонині.

— Сьогодні вона навідалася додому, щоб мати змогла вибратись до церкви.

— А я й забула, що ми бачили в церкві Інгеб’єрг.

— У неї, бідолашної, тепер вистачає роботи.

— І в інших її не менше, але хто справді прагне до церкви, той знайде час туди піти.

Гутторм промовчав. За хвилину Карен знов озвалася:

— Сьогодні там були всі Гранлієни, крім Інгрід.

— Так, Турб’єрн уперше після хвороби вибрався до церкви, і вони, мабуть, хотіли бути з ним.

— Вигляд у нього кепський.

— А що ти хотіла? І так добре, що він одужав.

— Дорого йому довелось заплатити за свою гарячкуватість.

Гутторм опустив очі й сказав:

— Він ще тільки хлопчисько.

— Він не має добрих засад. На нього ніколи не можна покластися.

Гутторм сперся ліктями на стіл і розгорнув у руках книжку. Вдаючи, що читає, він мовив:

— Кажуть, що він скоро буде цілком здоровий.

Дружина також узяла в руки книжку й відповіла:

— Я рада за нього. Такий вродливий хлопець. Нехай господь напоумить його використати те здоров’я на щось краще.

Якусь хвилину вони читали, потім Гутторм, перегортаючи сторінку, сказав:

— Він у церкві жодного разу не глянув на неї.

— Еге ж, і я помітила, що він сидів на лавці, поки вона вийшла.

— Ти гадаєш, він забув її? — трохи згодом спитав Гутторм.

— В кожному разі так було б найкраще.

Гутторм читав далі, а дружина тільки перегортала сторінки своєї книжки.

— Не подобається мені, що Інгрід так довго там сидить, — мовила нарешті вона.

— Сюневе більше нема з ким поговорити.

— Аз нами?

Тепер Гутторм глянув на дружину.

— Не треба бути такими суворими.

Карен помовчала, потім мовила:

— Я їй ніколи не забороняла розмовляти з Інгрід.

Гутторм згорнув книжку, підвівся і, дивлячись у вікно, сказав: