Слава ЗСУ!

Тієї хвилини до церкви під’їхали три підводи, швидше, ніж усі попередні, й зупинились аж тоді, коли ввігналися в юрбу. Семун і Турб’єрн, що мало не попали під колеса, одночасно підвели очі на прибулих. На першій підводі сидів Кнут Нордгауг і якийсь літній чоловік, на другій — його сестра з чоловіком, а на третій — старі Нордгауги. Батько з сином перезирнулися. В Семуна не змінилась на обличчі жодна рисочка, а Турб’єрн зблід, як мрець. Обидва вони відвели очі вбік і побачили родину Сульбакенів, які саме зупинились навпроти них, щоб привітатися з Інгеб’єрг та Інгрід Гранлієн. Підводи розділили їх, і розмова урвалася. Сульбакени вражено провели поглядом Нордгаугів, а коли нарешті отямилися від несподіванки й згадали, що не докінчили розмови з Інгеб’єрг та Інгрід, то побачили Семуна й Турб’єрна, які тепер дивилися на них. Гутторм Сульбакен відвернувся, але його дружина встигла помітити, що Турб’єрн крадькома глянув на Сюневе. Сюневе також піймала той погляд. Вона швидко обернулася до Інгрід Гранлієн і схопила її за руку, ніби хотіла привітатись, хоч уже раз віталася з нею. І раптом усі вони відчули, що і їхня челядь, і знайомі стежать за ними. Семун перший підійшов до Гутторма і, не дивлячись на нього, потиснув йому руку.

— Дай боже здоров’я.

— Дай боже, — відповів той.

Потім він привітався з Карен, так само не дивлячись на неї. Привітався з ними і Турб’єрн. Тим часом його батько обернувся до Сюневе, яка стояла найближче до нього. Дівчина підвела на Семуна очі й навіть забула відповісти на вітання, бо тієї миті до неї підійшов Турб’єрн. Він мовчав, Сюневе також не озивалася, вони тільки подали одне одному руки, але відразу ж опустили їх. Обоє не підводили очей, але й не рушали з місця, ніби прикипіли до землі.

— Сьогодні таки буде гарний день, — сказала Карен Сульбакен, позираючи то на Турб’єрна, то на дочку.

— Так, цей вітер розжене хмари, — відповів Семун.

— Для збіжжя це добре, треба ж, щоб воно сохло, — додала Інгеб’єрг Гранлієн і чомусь узялася обтрушувати ззаду Семуна, мабуть, вважала, що на його куртку насіла пилюка.

— Господь дав нам щедрий урожай, тільки хтозна, чи пощастить звезти все сухим додому, — знов сказала Карен Сульбакен, і далі позираючи на Сюневе й Турб’єрна, які все ще стояли на тому самому місці.

— Усе залежить від того, скільки хто має робочих рук, — відповів їй Семун і став так, щоб заслонити від неї молоду пару.

— Я не раз думав, що коли б якісь хутори робили свою роботу спільно, то швидше могли б упоратися.

— Але ж може вийти, що кожному треба буде хапатись, поки нема дощу, — мовила Карен, відступивши на крок убік.

— Ну звичайно, — підхопила Інгеб’єрг, стаючи біля Семуна, щоб Карен не могла бачити те, що хотіла. — Але на одних полях урожай достигає раніше, а на других пізніше. Сульбакен, наприклад, часто випереджає нас на цілих два тижні.

— Авжеж, ми справді могли б допомагати одні одним, — розважно сказав Гутторм, підходячи ближче.

Карен кинула на нього швидкий погляд.

— Хоч і не одне може стати на заваді, — додав він.

— І я кажу те саме, — мовила Карен. Вона відступала то в один бік, то в другий, щоб мати на оці Сюневе і Турб’єрна.

— О так, часом може не одне стати на заваді, — мовив Семун і мимоволі всміхнувся, дивлячись на її зусилля.

— Що правда, то правда, — підтвердив Гутторм.

Проте дружина гостро урвала його:

— Наша змога невелика. Тільки господь всемогутній, і буде так, як він захоче.

— Навряд чи господь був би проти, коли б ми погодились жнивувати разом у Гранлієні й Сульбакені.

— Певне, що не був би проти, — сказав Гутторм і значуще глянув на дружину.

— Скільки сьогодні людей у церкві, — перевела та розмову на інше. — Приємно бачити, що люди ходять до божого дому.

Видно, нікому не хотілося розмовляти про це, тому Гутторм сказав, аби не мовчати:

— Мені здається, що люди стали побожніші. Як я був молодий, у церкві ніколи не збиралося стільки народу.

— Так, народу взагалі побільшало, — погодився Семун.

— Воно-то людей збирається багато, але мені здається, що дехто ходить сюди тільки задля годиться, — сказала Карен Сульбакен.

— Молодь, то, може, й так, — зауважила Інгеб’єрг.

— А де ж їй зустрічатися, як не в церкві, — сказав Семун.

— Ви чули, що наш пастор іде від нас? — знов перевела розмову на інше Карен.

— Шкода, — сказала Інгеб’єрг. — Він хрестив і конфірмував усіх моїх дітей.

— А ти б хотіла, щоб він і повінчав їх? — пожартував Семун, відкусуючи шматочок гіллячки, яку знайшов дорогою.

— Мабуть, уже пора заходити до церкви, — мовила Карен, нетерпляче дивлячись на двері.