Слава ЗСУ!

На цьому мати скінчила свою розповідь. Спершу Сюневе слухала її досить байдуже, а потім почала ловити кожне материне слово.

— І це все? — схвильовано спитала вона.

— Усе, — відповіла мати.

Батько пильно подивився на дружину, і та збентежено відвела очі. Тоді подумала й сказала, соваючи пальцем по столу:

— Може, й не все... але це не має ніякого значення.

— То було ще щось? — спитала Сюневе, звертаючись до батька, що, здалося їй, знав цю історію.

— Та було... але ж мати сказала тобі, що це не має ніякого значення.

— А що з ним сталося потім? — спитала Сюневе.

— Ото ж бо й воно, — мовив батько і знов глянув на дружину.

Карен сиділа, прихилившись спиною до стіни, й дивилася на них.

— Він був дуже нещасливий? — тихо спитала Сюневе.

— Раз ми скінчили, то й кінець, — мовила мати й підвелася.

Батько також підвівся, а за ним і Сюневе.

Розділ восьмий

Минуло ще кілька тижнів. Була неділя. Рано-вранці господарі й челядь Сульбакена зібрались до церкви. Того дня мала відбутися конфірмація, трохи раніше, ніж щороку, тому всі в селі зачиняли хати й поспішали до церкви. Сульбакени пішли пішки, бо, хоч зранку було прохолодно й трохи вітряно, день заповідався гарний, сонячний.

Дорога огинала село, бігла повз Гранлієн, тоді звертала праворуч, а звідти вже було не більше як чверть милі до церкви. Хліб уже був майже весь вижатий і складений у копи, худобу також дехто зігнав з гірських пасовиськ, і вона паслась біля садиб, луки місцями зеленіли отавою, а місцями, де земля була гірша, просвічували сірим грунтом. А навколо яскріли барвисті ліси: берези — всі в полум’ї, осики — блідо-жовті, горобина — з сухим скрученим листям, зате з кетягами ягід. Кілька днів ішли дощі, і придорожні зарості, звичайно припорошені пилюкою та піском, були вимиті й свіжі. Але з гір нищівна осінь здерла одяг, вони від того посуворішали і, здавалося, ще важче нависли над долиною. Зате гірські струмки, що влітку ледь животіли, вбилися в силу, пінились і шуміли. Найдужче гуркотів Гранлієнський потік, особливо там, де гори зненацька відступали, лишивши йому на дорозі великий камінь, а далі утворюючи провалля. Потік бився об той камінь і падав униз із таким гуком, що гори аж дрижали. За свою підступність вони діставали добру кару, потік кидав їм в обличчя цілі снопи холодних бризок. Якийсь цікавий кущ вільхи, що підійшов до самого краю провалля, тепер захлинався в холодній купелі, бо потік сьогодні не шкодував води.

Саме таке видовище спостерігав того ранку Турб’єрн, що разом з батьками, сестрою, братом і хутірською челяддю йшов до церкви. Він уже цілком одужав і працював нарівні з батьком. Останнім часом вони завжди трималися разом, навіть тепер ішли поруч.

— Здається, за нами йдуть Сульбакени, — сказав батько.

Турб’єрн не озирнувся, а мати додала:

— Так, то вони... Але я не бачу... ні, вона йде трохи позаду.

Чи то Гранлієни пішли швидше, чи Сульбакени сповільнили ходу, але відстань між ними дедалі збільшувалась, і врешті вони майже згубили одні одних з очей.

Видно було, що біля церкви збереться багато людей, бо вся дорога здавалася темною стрічкою: ті йшли пішки, ті їхали на підводах або верхи. За літо коні здичавіли й відвикли від людей, вони іржали й харапудились, їхати ними було небезпечно, але й цікаво.

Що ближче до церкви, то більшав гамір. Коні, які саме над’їздили, іржали до тих, що вже були прив’язані, а ті били копитами, рвалися з прив’язі й також іржали їм у відповідь. Усі сільські собаки, що цілий тиждень були прив’язані і лише звіддаля перегавкувались і дрочили одні одних, тепер зустрілися коло церкви й почали завзято кусатися, по двоє або й цілими зграями. Люди стояли вздовж церковного муру і вздовж будинків, стиха розмовляли і майже не дивились по боках. Вулиця, що пролягала вздовж муру, була не дуже широка, будинки з другого боку підступали близько до церкви, і жінки завжди спинялися біля муру, а чоловіки навпроти них під будинками. Аж згодом, коли вже можна було заходити до церкви, вони зважувалися змішатись докупи, а доти навіть якщо бачили своїх давніх знайомих, то наче не впізнавали їх. Хіба як проходили одні повз одних так близько, що не можна було уникнути зустрічі, тоді коротко віталися, та й то відвернувши голову, і чимшвидше поспішали на свій бік.

Коли з’явилися Гранлієни, люди притихли. Семунові не було з ким багато вітатися, і вони з Турб’єрном швидко пройшли повз тих, що стояли обабіч вулиці. А Інгеб’єрг та Інгрід застряли серед знайомих жінок майже з самого краю. Тому, як настав час заходити разом до церкви, Семунові з сином довелось вертатися по них.