Слава ЗСУ!

— Тоді ви з хлопцем не будете бідувати. Та коли ти впустиш сюди чоловіка, який усе прогайнує, я перевернуся в труні.

Восени вона поквапилась до садиби колишнього свого господаря і, на превелику радість, віддала йому решту боргу. І яка вона була щаслива, коли вдома, сидячи на лаві, змогла сказати:

— Ну от, справу довершено.

Але того ж таки дня вона занедужала, лягла в ліжко і більше не встала. Дочка поховала її на цвинтарі біля церкви, а на могилу поклала гарний камінь, на якому було вибито її прізвище, вік і уривок з одного псалма Кінго[5].

Через два тижні після похорону матері дочка пошила з її чорної святкової спідниці костюм для сина, і коли він його надяг, то так споважнів, наче в нього переселилася бабусина душа. Щось ніби потягло його до великої книжки з мідяними защіпками, яку бабуся читала в неділю. Всередині книжки лежали і її окуляри. Коли бабуся була жива, йому не дозволяли брати окулярів. Тепер він обережно витяг їх, начепив на носа й глянув у книжку. Літери розпливалися, немов у тумані. «Дивно, — подумав хлопчик, — а бабуся могла в них читати боже слово!» Він підняв окуляри проти світла, щоб роздивитись, чому крізь них нічого не видно. І раптом — брязь! — вони впали на підлогу.

Хлопчик дуже злякався, і коли тієї самої миті відчинилися двері, він подумав, що зараз з’явиться бабуся. Та зайшла не вона, а мати, і за нею шестеро чоловіків, тупаючи та перемовляючись, внесли ноші й поставили їх долі. Двері довго ніхто не зачиняв, і в кімнату найшов холод.

На ношах лежав темноволосий чоловік з блідим обличчям. Мати метушилася біля нього й плакала.

— Перенесіть його легенько на ліжко, — попросила вона чоловіків і сама теж узялася допомагати їм.

Коли носії підійшли до ліжка, під ногами в них щось хруснуло. «Ох, та це ж бабусині окуляри», — подумав хлопець, проте нічого не сказав.

Розділ третій

Це було, як ми вже згадували, восени. Через вісім днів після того, як Нільса Кравця перенесли до Маргіт на хутір Круглик, американці переказали йому, щоб був готовий у дорогу. Він саме тоді корчився з болю й закричав крізь зціплені зуби:

— Скажи, нехай ідуть під три чорти!

Маргіт не рушила з місця, наче не розчула відповіді. Нільс помітив це й за хвилину поволі сказав кволим голосом:

— Нехай... ідуть!

Ближче до зими йому полегшало, він уже навіть сидів на ліжку, проте його здоров’я було надвереджене назавжди. Коли він уперше зміг випростатися, то зразу ж попросив скрипку, взяв її в руки, настроїв, але так захвилювався, що мусив знов лягти. Він став дуже мовчазний, але не вередливий. Трохи згодом він уже почав читати малому книжку й робити дещо в хаті. Надвір він не виходив, а з тими, хто навідувався до них, не розмовляв. Спершу Маргіт розповідала йому сільські новини, але потім перестала, бо після цього Нільс щоразу хмурнішав.

Під весну вони з Маргіт почали довше, ніж звичайно, розмовляти після вечері. Хлопчика вони відсилали спати. А вже навесні їм оголосили заповідь, і вони тихо побралися. Нільс почав працювати в полі і виявився розважним, дбайливим господарем. Маргіт казала синові:

— Бачиш, ми маємо з нього і користь, і втіху. Будь же слухняний, завжди роби, що він загадує.

Маргіт завжди була бадьора, хоч скільки лиха випало на її долю. В неї були рум’яні щоки й великі очі, які здавалися ще більшими через темні тіні навколо них. Кругловида, з повними губами, вона мала вигляд здорової і дужої, але насправді сили в неї було небагато. Тепер вона розквітла, як ніколи, і, працюючи, завжди співала.

Однієї неділі після обіду батько з сином пішли в поле подивитися на врожай. Арне гасав навколо батька, стріляючи з лука: Нільс сам зробив і того лука, і стріли до нього.

Так вони вийшли на дорогу, що вела від церкви й пасторової садиби в долину. Нільс сів на камінь і задумався. Хлопчик пустив стрілу вздовж дороги, в напрямку церкви й побіг за нею.

— Не заходь далеко! — гукнув батько.

Раптом хлопчик зупинився на бігу й нашорошив вуха.

— Тату, там десь грають!

Нільс також почав дослухатися. Вдалині лунали звуки скрипки, яку часом забивали вигуки й гомін. Чути було також торохтіння возів і цокіт копит. То їхали додому з церкви молоді з весільними гостями.

— Ходи сюди! — покликав батько, і Арне з його тону зрозумів, що треба поспішати.

Сам Нільс квапливо підвівся з каменя і сховався за грубе дерево. Хлопчик кинувся за ним.

— Не сюди! Сховайся он там!

Хлопчик швидко заліз під кущ ялівцю.

Тим часом весільна валка досягла вже березового ліска. Вона мчала з шаленою швидкістю, коні були в піні, на возах кричали й свистіли п’яні гості. Батько з сином рахували віз за возом. Усіх їх було чотирнадцять. На першому сиділо двоє музик, і в чистому весняному повітрі лунав весільний марш. Позад них стояв хлопець і поганяв коней. На другому їхала молода з високим вінцем на голові, що вигравав на сонці. Вона всміхалась, і губи її ледь кривилися. Біля неї сидів парубок із лагідним, приємним обличчям, убраний у синій костюм. Далі їхали гості. Чоловіки сиділи на колінах у жінок, позад них попримощувалися хлопчаки. В один маленький візок упхалося шестеро п’яних чоловіків. На останньому возі сидів староста і тримав на колінах барильце з горілкою. З криком і піснями вони поминули Нільса й Арне і помчали стрімкою дорогою в долину. Голоси скрипок, вереск, торохтіння коліс завмирали вдалині у хмарі куряви. Потім стало чутно лише окремі вигуки, а далі — тільки приглушений гомін. Нарешті й він затих.

---

  5 Кінго Томас Гансен (1634 — 1703) — датський церковний діяч, автор книги церковних псалмів.