Слава ЗСУ!

А люди все дивуються, що мертва рука могла повалити такого дужого чоловіка, як Велетень-Гультяй. Видно, була якась причина. Ленсман поговорив із ним, звісно, не на людях. Але той від усього відмовлявся й на всі заставки лаяв ленсмана. «Ну, гаразд, — сказав ленсман, — якщо це не ти його вбив, то, певне, не побоїшся переночувати разом із кістяком?» — «А чому ж, переночую», — відповів Велетень-Гультяй. Лікар позв’язував докупи кістки й поклав їх на ліжко в бараці. На другому ліжку мав спати Велетень-Гультяй. А ленсман загорнувся в плащ і ліг надворі під бараком.

Коли настав вечір, Велетень-Гультяй пішов спати. І тільки-но наблизився до барака, як двері наче самі відчинилися і він опинився в цілковитій темряві. Він заходився співати псалми, а голос у нього був могутній. «Чого ти співаєш псалми?» — спитав ленсман знадвору. «Бо я не певен, чи над ним хто співав, як його ховали», — відповів Велетень-Гультяй. Потім він заходився голосно проказувати молитви. «Чого ти молишся?» — знов спитав ленсман. «Бо, може, він був великий грішник», — відповів Велетень-Гультяй. Після цього все стихло, і ленсман уже почав засинати.

Раптом з барака почувся такий крик, що аж стіни задрижали: «Я ще наверну сюди!» Зчинився пекельний галас і гуркіт. «Віддай мені п’ятдесят талярів!» — ревів Велетень-Гультяй. У відповідь щось загорлало, потім гупнуло й затихло. Ленсман кинувся до барака, збіглися люди з палицями й смолоскипами. І побачили, що серед барака лежить Велетень-Гультяй, а на ньому кістяк.

За столом запала мертва тиша. Нарешті один чоловік сказав, розпалюючи люльку:

— Здається, після того він схибнувся.

— Так, зовсім здурів.

Арне відчув, що всі дивляться на нього, і не мав сили підвести очі.

— От і виходить, — повів далі оповідач, — що шила в мішку не сховаєш.

— А я вам розповім, як син налупцював свого власного батька, — мовив широкоплечий, кругловидий чоловік із русявим чубом.

Арне ніби жаром обсипало.

— В одній заможній родині в Гардангері син удався розбишакою. Багатьом він уже полатав боки, а тоді й з батьком посперечався за майно. Скоро через нього не стало спокою ні вдома, ні в селі. Він поводився дедалі гірше, і батько спробував утихомирити його. «Я не збираюся ні від кого вислухувати повчань», — сказав син. «Від мене вислухуватимеш, поки я живий», — відповів батько. «Мовчіть, а то й ви дістанете», — сказав син і підвівся. «Якщо ти й на мене підіймеш руку, то не матимеш добра довіку», — сказав батько й також підвівся. «Ви так гадаєте?» — мовив син, кинувся на батька і звалив його додолу. Батько не опирався. Він склав руки на грудях і здався на синову волю.

Син ударив його, схопив попід пахви й потяг до дверей. «Я хочу в хаті мати спокій!» — крикнув він. Але біля дверей батько ледь підвівся. «Тягни тільки до порога! — сказав він. — Доти я дотяг свого батька». Син не послухався й перетяг батька за голову через поріг. «Тільки до порога, чуєш!» — гримнув батько, схопився на ноги, звалив сина додолу й надухопелив, як хлопчиська.

— Так йому й треба, — погодилися всі.

— Ото не здіймай руки на батька! — неначе додав хтось, а, може, Арне тільки причулося це.

— А тепер я вам щось розповім, — сказав він і підвівся з місця, блідий, як мрець.

Він ще не знав, що казатиме, слова кружляли в голові, немов сніжинки в завірюху.

«Ет, що буде, те й буде», — подумав він і почав:

— Одного разу троль зустрів хлопця, що йшов дорогою і плакав. «Кого ти дужче боїшся — себе чи людей?» — спитав троль. А хлопець плакав тому, що вночі йому приснилося, ніби він убив свого лихого батька. Тому він відповів: «Я найдужче боюся себе самого». — «Ну, то заспокойся й не плач, — сказав йому троль. — Віднині ти змагатимешся з іншими, а не з собою». І пішов своєю дорогою. Невдовзі хлопець зустрів чоловіка, що почав глузувати з нього. І хлопець у відповідь також узяв його на глузи. Потім він зустрів другого чоловіка, що вдарив його. І хлопець, обороняючись, теж ударив напасника. Далі він зустрів третього чоловіка, що хотів його вбити, і хлопець убив того чоловіка. Всі люди гудили хлопця, і він також почав гудити всіх людей. Вони закривали перед ним свої хати й комори, тому хлопцеві доводилося все красти, навіть спати крадькома.

Йому не давали робити добро, тому він чинив тільки зло. І люди в селі почали казати: «Треба спекатися цього хлопця, надто він поганий». І одного дня вони вкоротили йому віку. Та оскільки хлопець зовсім не знав, що чинив зло, то після смерті відразу попав перед очі господові. Там на короткій лаві сидів його батько, якого він не вбивав, а на довгій — усі ті люди, що спонукали хлопця чинити зло. «Якої лави ти боїшся?» — спитав господь. Хлопець показав на довгу лаву. «Сідай біля свого батька», — сказав господь, і хлопець підійшов до лави. Та батько раптом упав з великою раною від сокири на потилиці. Замість батька хлопець побачив на лаві себе. На його блідому, як смерть, обличчі малювалося глибоке каяття. Потім ще одного, засмученого й худого, і ще одного обідраного, з божевільними очима й моторошним усміхом. «Таке могло статися і з тобою», — сказав господь. «Справді?» — спитав хлопець і вхопився за полу господа бога. Нараз обидві лави зникли, хлопець стояв перед господом самий і всміхався. «Не забувай про це, коли прокинешся», — сказав господь, і хлопець відразу прокинувся. Тим хлопцем, якому все це приснилося, був я, а ви — ті люди, що штовхають його на зло. Я вже не боюся себе, а боюся вас. Не штовхайте мене на зло, бо я не певен, чи вхоплюся за полу господа бога.