Слава ЗСУ!

Арне замовк і вибіг з хати. Чоловіки за столом мовчки перезирнулися.

Розділ сьомий

Минув день. Арне прокинувся в клуні на тому самому хуторі. Він уперше в житті впився, йому стало погано, тому він пішов у клуню і проспав майже добу на сіні. Тепер він лежав, спершись на лікті, й розмовляв сам із собою.

— Все, що я роблю, — з боягузтва. З боягузтва я хлопцем не втік з дому. З боягузтва слухав батька більше, ніж матір. З боягузтва співав для нього гидотні пісні. І пастухом я став також з боягузтва, і книжки читав із боягузтва, хотів сховатися від самого себе. А коли виріс, то не захищав матір від батька, теж із боягузтва. І тієї ночі... ох, який же я боягуз! Я, мабуть, дочекався б, поки він її замучив би!.. Після того життя мені вдома стало нестерпне, але й податися в світ я не міг — так само з боягузтва. Я ледарював, узявся пасти худобу — знову ж таки з боягузтва. Я пообіцяв матері залишитися вдома, проте боягузливо зламав би свою обіцянку, якби не боявся піти між люди. А людей я боюся найбільше тому, що мені здається, ніби вони бачать, який я поганий. І тому, що я боюся людей, то й кажу про них погане, — яке боягузтво! І пісні я почав складати з боягузтва: боюся дати лад своїм власним справам, тому і пхаю носа в чужі. Оце тобі й пісняр!

Мені треба було б плакати гіркими сльозами, а я кажу собі: «Годі, годі!» — і втішаю себе. І пісні мої боягузливі, вони виходили б кращими, якби в них було більше мужності. Я боюся сильних думок, боюся всього сильного. Хоч би чого я доторкався, воно стане люттю, люттю і боягузтвом. Я розумніший, обдарованіший, освіченіший, ніж здаюся на вигляд, та боягузтво не дає мені виявити себе. Б-р-р! Я й горілку пив із боягузтва, хотів притупити біль в душі! Ох, який я мерзотник! Пив горілку, пив, хоч вона згубила мого батька, а я її однаково пив! Боягузтво моє безмежне, а найгірше те, що я можу сидіти отут і казати про все це собі самому.

Накласти на себе руки? Та де там! Надто я боягузливий. І вірю в бога... Так, я вірю в бога. Я хотів би наблизитись до нього, але на заваді стоїть боягузтво. На це треба великого зусилля, а воно лякає боягуза. А може, спробувати? Ану ж вийде! Господи всемогутній! Може, таки спробувати? Може б, я вилікувався, наскільки дозволила б моя драглистість, бо в мені вже немає ні кісток, ні хрящів, самі лише драглі! Спробувати, га? Читати добрі, лагідні книжки, бо суворих я боюся... Чудові казки, саги і таке інше... І щонеділі читати проповіді, й щовечора молитися. І ревно працювати, щоб була нива для віри, бо на ледарстві нічого не посієш. То що, спробувати? Любий боже мого дитинства, допоможи мені, щоб моя спроба не була даремною!

Відчинилися двері, й до клуні вбігла мати. Обличчя в неї було біле, як смерть, хоч по ньому котився піт. Вона вже другий день шукала сина. Вона гукала Арне, проте не зупинялась послухати, чи не почує відповіді, просто вигукувала його ім’я і бігала по клуні, аж поки він не озвався згори, із сіна, де лежав. Тоді мати зойкнула, легко, мов хлопчак, вибралась нагору й кинулась до нього.

— Арне, Арне, ти тут! Хвалити бога, що я тебе знайшла. Я від учорашнього дня шукаю, цілу ніч ходила. Сердешний Арне, я бачила, що вони тебе скривдили. Я хотіла поговорити з тобою, розрадити тебе, та не зважилась підійти!.. Арне, я бачила, ти пив горілку! Господи милосердний, не дай мені ще раз таке побачити!

Мати замовкла і довго не могла вимовити ані слова.

— Не доведи господи, синку, щоб і ти почав пити! Я бачила, що ти п’яний і сумний, та потім ти раптом десь дівся. Я відразу кинулась шукати тебе, оббігала всі кімнати й будівлі на подвір’ї, виходила на дорогу, заглядала під кожний кущ, а тебе ніде нема. Я обшукала всі мочарі й перепитала всіх людей, була й тут, а ти не озивався!.. Арне, Арне! Я ходила вздовж берега річки, але там начебто скрізь мілко.

І мати припала до нього.

— Зненацька мені сяйнуло: ти ж, мабуть, пішов додому! У мене мов камінь з душі спав. Я ніби на крилах домчала до нашого хутора, відімкнула двері, обшукала всі кімнати й аж тоді похопилася, що ключ був у мене й ти не міг зайти до хати. Ох, Арне! Я потім цілу ніч ходила по дорозі, а до кручі боялася навіть підступити. Сама не знаю, як я знов опинилась тут, мабуть, це господь напоумив мене ще раз прийти сюди.

Арне намагався заспокоїти її.

— Ти більше не будеш пити, Арне?

— Ні, можете бути певні.

— Вони, мабуть, тебе образили? Правда?

— Ні, я просто повівся як боягуз.

Останнє слово Арне вимовив з притиском.

— Як їм не соромно тебе кривдити! Що вони тобі зробили? Ти ніколи нічого не кажеш мені. — Мати знов заплакала.